ТОЛОКА

ТОЛО́КА¹, о́ки, ж.

1. Залишене під пар поле, що служить пасовищем для худоби. Та орав мій милий у ярині, та й став у толоці, Виплакала карі очі за чотири ночі (Укр.. лір. пісні, 1958, 157); От скоро вже і журавлі Поприлітають в степ широкий; Забовваніє у брилі Вівчар в степу серед толоки (Гл., Вибр., 1957, 236); По голій, тісній толоці Знов худоба худа шкандибає (Фр., X, 1954, 12); Череда звернула з толоки на шлях, простяглася до села і підняла за собою куряву (Н.-Лев., І, 1956, 71); Щедро пекло сонце, толока яскравіла диким маком, деревієм, собачим милом (Чаб., Тече вода.., 1961, 9).

2. діал. Взагалі вільна ділянка біля села, де збиралася молодь гуляти. По тім боці, у толоці, Та й гуляли хлопці. Мене ж мати не пустила, Що в чорній сорочці (Укр. нар. пісні, 1, 1964, 26); Чому мене не пускають, через яку біду? Та я таки викрадуся, на толоку піду (Коломийки, 1969, 76).

ТОЛО́КА², ло́ки, ж., розм.

1. Звичайно одноразова праця гуртом для швидкого виконання великої за обсягом роботи, на яку скликають сусідів, родичів, товаришів (без оплати, а за частування). [Трохим (до косарів):] Спасибі вам, люде добрі, що зібрались до мене на толоку. Чи й тепер положите весь луг, як торік? (Кроп., V, 1959, 130); В індивідуальному будівництві [у нових селах] побутує традиційна форма взаємодопомоги — толока (Нар. тв. та етн., 4, 1961, 87); // Люди, скликані для такої роботи. Після того, як будинок Варчука згорів до самого підмурка, Сафрон із сім’єю переїхав жити на зиму до свого свата Созоненка. Весною кілька разів скликав толоку, відбудувався і знову зажив на старому місці (Стельмах, II, 1962, 402); // перен. Про скупчення людей, які щось роблять. Всюди кипіла праця.. — Що це у вас така толока нині? — не втерпів таки Гриб Капелюшник з цікавості (Козл., Мандрівники, 1946, 24).

2. у знач. присл. толоко́ю. Спільно, гуртом (працюючи без оплати, а за частування). Та й викопав при долині Глибоку криницю. (Не сам один; толоко́ю Йому помагати Й добрі люде приходили Криницю копати) (Шевч., II, 1953, 257); Андрій був трохи лінивий, робив тілько те, що непремінно [неодмінно] вже треба: сіяти, косити, молотити, а більше вже — ні, тілько любив він толокою робити в кумпанії (Григ., Вибр., 1959, 258); — Хату доводиться ставити. Робимо це, звичайно, — «толокою», тобто всі сусіди, разом (Головко, II, 1957, 501).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 180.

Толока, ки, ж.

1) Работа компаніей не за плату, а за угощеніе. Чуб. VII. 377. Шух. І. 89. Піп збіра толоку. Толокою писареві хату обмазали. Канев. у. Толокою сінце впорали. Г. Барв. 132. Не сам один: толокою йому помагали. Шевч.

2) Поле, находящееся подь паромъ и служащее выпасомъ для скота; выгонъ. Череда звернула з толоки на шлях. Левиц. І. 1. Ой на тім боці да на толоці, там цигани стояли. ЗОЮР. II. 255. Запріг шість пар волів у залізний плуг і оре толоку на пшеницю. Грин. II. 151.

3) мн. Толо́ки. Общественные лѣса. Шух. І. 73.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 272.

толо́ка —

1) старовинний спосіб громадських робіт — одноразова праця гуртом без оплати, а за частування, як у Т. Шевченка: «Не сам один: толокою йому помагали»; толокою обробляли землю впродовж усієї історії України, навіть за панщини; особливо намагалися допомогти вдові («На вдовий двір хоч тріску кинь»); саме цей давній звичай породив прислів’я: «З миру по нитці — голому сорочка»; при закладинах хати ходили по дворах з припросинами: «Добрий вечір! Просимо на толоку!». — Спасибі вам, люди добрі, що зібрались до мене на толоку (М. Кропивницький);

2) залишене під пар по́ле (див.), що служить пасовищем для худоби, а також вигін, де пастухи збирають череду. Та орав мій милий у ярині, та й став у толоці, Виплакала карі очі за чотири ночі (пісня); Забовванів у брилі Вівчар в степу серед толоки (Л. Глібов);

3) взагалі вільна ділянка біля села, де збиралася молодь на гуляння; також саме таке гуляння. По тім боці, у толоці, Та й гуляли хлопці (пісня); Та я таки викрадуся, на толоку піду (коломийка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 599.