СУДИТИ

СУДИ́ТИ, суджу́, су́диш, недок. і док.

1. тільки недок., неперех. Складати думку про кого-, що-небудь, робити висновок щодо когось, чогось. [Прісцілла:] Ти мало знаєш апостолові твори, щоб судити (Л. Укр., II, 1951, 347); По наших поемах і віршах через п’ятдесят, сто років нащадки будуть судити про людину нашої епохи (Мал., Думки.., 1959, 52); В ешелоні, мабуть, багато вагонів; про це можна судити з того, що дуже здалеку натужно чахкав паровоз (Ле, Ю. Кудря, 1956, 73); // Міркувати. Я суджу об’єктивно, а тут же треба приймати на увагу і суб’єктивний бік справи (Л. Укр., V, 1956, 381); То́му занесли до хати, а товпа вийшла за ворота і почала судити по-своєму. — Басараби знов зачинають вішатися, не мають гаразду в голові (Стеф., І, 1949, 149); [Чопорій:] Ви, Ганно,.. розумно судите (Кроп., V, 1959, 122); // рідко. Говорити, балакати. [Галя:] Ти не чула, сестро, що то вчора про дядька Панаса всі громадяне судили у волості! (К.-Карий, І, 1960, 77).

Не мені́ (нам і т. ін.) суди́ти — я (ми і т. ін.) не хочу (не хочемо) або не в змозі робити висновок щодо чого-небудь. Зробив я те, що міг зробити; Чи добре — не мені судити (Фр., XIII, 1954, 145); Чи вірно змальовують художники на своїх полотнах Переяславську Раду, не нам судити (Довж., III, 1960, 81); Су́дячи з… (по …), у знач. вставн. сл. — беручи до уваги що-небудь, на підставі чогось. Судячи з усього, парад мав бути урочистий, помпезний (Гончар, II, 1959, 350); Незнайома жінка, стара і, судячи по шалі на голові, з міщан, з криком і плачем домагалася, щоб її допустили до отця каноніка (Вільде, Сестри.., 1958, 157).

2. тільки недок., перех. і без додатка. Оцінювати кого-, що-небудь, чиїсь учинки, поведінку. Діти батька не судять (Номис, 1864, № 9355); [Швачка:] Колишня босоніжка, посполита, і стану подлого [підлого] і роду незначного, судити має гідності лицарські (Л. Укр., II, 1951, 190); Прошу не судити мене суворо і порадити мені що-небудь (Довж., І, 1958, 27); // Висловлювати свій осуд, засуджувати кого-, що-небудь. [Кассандра:] Андромахо!.. Не ти найнещасливіша у світі, тож не суди нещасних (Л. Укр., II, 1951, 263); Не судіть пісень моїх, о браття, Що в їх світла часом, не бува..: Як живе, так кожен і співа (Граб., І, 1959, 217); Про нього думали, його знали, над його книгами хвилювалися і в той же час його судили (Рибак, Помилка.., 1956, 85); // розм. Неславити кого-небудь; пересуджувати. — Набріхує [баба Параска] на мене, судить мене по селі й по хуторах (Н.-Лев., II, 1956, 16); — Вернися, доне! Не треба проводити нас. Свекруха сердиться, то ще подумає, що ти судиш її, — порадила Ївга (Л. Янов., І, 1959, 392); Попід хатами в кольорових очіпках щільними рядами сиділи баби й молодиці, лущили соняшник.. і, хитаючи головами, когось судили (Вас., І, 1959, 265).

Суди́ти-гу́дити; Суди́ти і (й, та) гу́дити — неславити, пересуджувати кого-небудь. [Настя:] Як же його мовчать, коли тебе так судять-гудять за твою хліб-сіль! (К.-Карий, II, 1960, 184); Зінька аж зітхнула, що Соломію більше гудили та судили, ніж хвалили (Н.-Лев., VI, 1966, 321).

3. тільки недок., перех. і без додатка. Розглядати чию-небудь справу в судовому порядку. — Чия справа? — Війтова! — А хто судить? — Війт! (Укр.. присл.., 1963, 135); Настав день, в котрий мали судити Гната (Коцюб., І, 1955, 76); В міському саду судив трибунал захоплених левченківців [петлюрівців] (Гончар, II, 1959, 252).

4. тільки недок., перех. і без додатка. У спортивних іграх — стежити за дотриманням правил і розв’язувати суперечки. Судити матч приїхав суддя аж з обласного центру (Дмит., Наречена, 1959, 134).

5. перех. і з інфін. Призначати, прирікати кому-небудь (про долю, талан і т. ін.). Хай Доля нам судила муку, Та, друже, не впадай в розпуку (Мисик, Біля криниці, 1967, 252).

$ Суди́ти-ряди́ти; Суди́ти-ра́дити; Суди́ти, ряди́ти (ра́дити); Суди́ти і (й, та) ряди́ти (ра́дити): а) давати лад, керувати. — Запорожці тепер перші пани на Вкраїні: понаставляв я їх сотниками й полковниками, судитимуть і рядитимуть вони по запорозьких звичаях усю Вкраїну (П. Куліш, Вибр., 1969, 181); б) висловлювати свої думки; міркувати. Це, мабуть, були сільські хлопці або, може, робітники з київських фабрик, видно, люди прості, без високої грамоти, а судили-рядили по-державному (Збан., Сеспель, 1961, 254); До однієї хати усіх звело єдине лихо.. Люди судять-радять (Чорн., Визвол. земля, 1950, 88); Не вигадали поради й волосні. Судили, рядили — та окружному, а окружний — та губернаторові (Мирний, І, 1949, 137); Стару матір вели люди, молода жінка несла дочку плачучу, купа уся посувала, жалкуючи, судячи та радячи… (Вовчок, І, 1955, 364); Суди́ти судо́м див. суд.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 825.

Судити, джу́, диш, гл.

1) Судить. Люде горді, неправедні, своїм судом судять. Шевч. Бог судить не так, як люде. Ном. № 34.

2) Осуждать, пересуживать. ЗОЮР. І. 52. Судять же нас люде. Мет. 78. Чом ти до мене звечора не вийшла? Ой як же мені, серце, звечора виходити? Як угледять вороженьки, то будуть судити. Ой нехай же судять, як розуміють: прийде тая годинонька, вони й поніміють. Н. п.

3) Опредѣлять, назначать. Грин. III. 204. Суди, Боже, звозити, в велику скирту зложити. Чуб. III. 246. Не судив мені Бог, кого я любила. Уман. у.

Судити, джу, диш, гл. = Судомити. Судорга судить руку. Борз. у.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 226.