СПОГАД

СПО́ГАД, у, ч.

1. Те, що збереглося в пам’яті; відтворення в пам’яті того, що раніше нею фіксувалося. Якісь солодкі, любі спогади та думи колисали його серце: в серці мимохіть лунала пісня (Коцюб., І, 1955, 70): Примостившись під землянкою, почав я викликати свої найяскравіші спогади (Вас., II, 1959, 30); Мав пам’ять добру він на речі й імена І спогади беріг, немов добірний овоч (Рильський, Поеми, 1957, 210); // Відтворення у розповідях, у розмові, в думці того, що збереглося в пам’яті. Кожному хотілось поділитися з друзями спогадами в тихій і задушевній розмові (Тулуб, В степу.., 1964, 308); Тут, на древній, підмитій водою горі, пішли спогади, розповіді (Довж., І, 1958, 337); Хто знає, чи не дідусеві легенди, спогади та перекази про давнину і заронили в Танину душу першу любов до рідного краю (Гончар, Людина.., 1960, 57); Здавалося їй, що вона — не вона, а справжній вояка, ніяких спогадів, а натомість бойова дійсність (Трубл., І, 1955, 77).

Збі́гло на спо́гад — згадалося, пригадалося. Збігло на спогад, як десять років тому Роман, закінчивши десятирічку, прийшов до нього сюди ж, в кабінет, і заявив про своє неухильне бажання вступити до військової школи (Крот., Сини.., 1948, 94); На спо́гад: а) щоб пам’ятати, не забувати про кого-, що-небудь. Він турячі — козла гірського — роги Прибив у себе на причілку,— може, На спогад про колишні полювання (Рильський, III, 1961, 162); Анка хутко зняла з себе з грудей значок КІМу і приколола його до дідової сорочки. — Це на спогад… від мене, діду (Донч., II, 1956, 59); б) згадавши кого-, що-небудь. Чому на спогад сих покірних слів рука стискає невидиму зброю, а в серці крики бойові лунають?.. (Л. Укр., І, 1951, 195); Сплива́ти (сплисти́, спливти́) в спо́гадах див. сплива́ти; Спо́гадами перено́ситися (перенести́ся) див. перено́ситися; Спо́гади поверта́ються (поверта́лися, поверну́лися) див. поверта́тися¹.

◊ Зоста́лися самі́ спо́гади — нічого не залишилося. Від цегельні зосталися самі спогади — димар, одна заіржавіла вагонетка і зогнила собача буда (Смолич, II, 1958, 105).

2. Побіжне називання кого-, чого-небудь, зауваження про когось, щось; згадка, згадування. Ваше ймення в вигнанні, під карою сліз заборонено спогад про нього (Л. Укр., І, 1951, 247); У Назона теж Ти про рибалку спогади знайдеш, Хоч коротенькі (Рильський, I, 1960, 168); З усіх усюд неслися чутки, що й скрізь отак — не жнуть панського хліба, домагаються більшої ціни. І це бадьорило. А забастовка князівців на плантаціях — спогад про неї навіть найбільшим невірам в’язав язики (Головко, II, 1957, 236).

3. тільки мн. Записки або перекази про минуле. Я Вам пришлю або скажу прислати початок моїх спогадів (Л. Укр., V, 1956, 256); — Коли хочете знати,— проходу не дає [Наталка], щоб я написав до їхньої шкільної газети спогади про громадянську війну (Ю. Янов., І, 1958, 256); Багато пісень, оповідань, казок і спогадів про Великий Жовтень, про героїку громадянської війни побутує в народі (Нар. тв. та етн.. 3, 1957, 54).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 553.

Спогад, ду, м. Воспоминаніе. Про гроші чоловікові ні згаду, ні спогаду. Грин. II. 144.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 4. — С. 181.

спо́гад = спо́мин — пам’ять про минулі події або про когось, щось; з огляду на віру в силу слова надавалося спогаду великого значення; у рекрутській пісні новобранець, прощаючись, каже: «Не споминайте худим словом, щоб я не журився, а споминайте добрим словом, щоб я веселився»; тим самим спогад залежно від того, добрий він чи лихий, впливає на стан відсутньої людини; звичайний момент для спогадів — час обіду чи вечері: «Ой згадай мене, моя стара мати, сідаючи да обідати: десь моя дитина в чужій стороні да нікому да одвідати. Ой згадай мене, моя стара нене, як сядеш у вечорі їсти»; відома також заборона на згадування, зокрема нечистої сили («не при хаті згадуючи»); за віруваннями, покійників згадують лише добрим словом; у народі згадування пов’язують з гиканням; взагалі згадувати добрим словом — народна традиція, яка, зокрема, образно втілена в «Заповіті» Т. Шевченка: «І мене в сім’ї великій, В сім’ї вольній, новій, Не забудьте спом’янути Незлим, тихим словом».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 575.