ПІЙМАТИ

ПІЙМА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех. і без додатка.

1. Схопити, підхопити те, що летить, кинуте і т. ін. Вітер війнув,.. листя поніс золоте.. Кузь перед себе листочок піймав (Тич., І, 1957, 236); * Образно. Два інші [хлопчики] піснею, немов м’ячем, Перекидаються: то той піймає, То другий зловить (Рильський, II, 1960, 95); // Витягти кого-, що-небудь з водойми. Повелів Ригорович піймати у воді відьму Явдоху (Кв.-Осн., II, 1956, 184).

◊ Пійма́ти (хвили́ну, моме́нт, ви́падок і т. ін.) — скористатися слушним моментом. Демид пішов до Карпенків і, піймавши таку хвилину, як дівчина була сама в хаті, сказав їй про се (Гр., II, 1963, 98).

2. Схопити, спіймати те, що віддаляється, того, хто тікає. Ті так і вискочили з лісу, оборонили старця, а Хому, що хоч було і кинувся навтікача, одначе піймали (Кв.-Осн., II, 1956, 230); Ловив, ловив [загадку] довгенько я, — Ніяк за хвостик не піймаю (Гл., Вибр., 1951, 227); // Схопити кого-небудь за щось. На бігу піймав [Еней] за рясу Попа Рутульського полку (Котл., І, 1952, 260); Він сидів поруч Ладимка, і той, піймавши Турбайову руку, міцно її потис (Руд., Остання шабля, 1959, 281); // перен. Зазнати якої-небудь дії ззовні. [Настя:] А що, доброго ляпаса піймали по губах (Кроп., II, 1958, 40); — Кулю піймаєш десь по дорозі (Гончар, II, 1959, 167).

◊ О́близня пійма́ти див. о́близень.

3. Захопити яку-небудь тварину як здобич, живцем. Він потихесеньку туди, — аж там лисичка; він підкрався та — хап її за хвіст! Та й піймав (Укр.. казки, 1951, 260); Енею.. сказав [Турн]: «Я ставлю річ твою в дурницю; Ти в руку не піймав синицю» (Котл., І, 1952, 293); Не піймав я нічого і невід подер! (Л. Укр., IV, 1951, 267).

4. Вислідити (у 1 знач.), розшукати кого-небудь, щоб затримати, заарештувати. — Утечи! — зареготав Назар.. — Піймають! — скрикнув москаль, схопившись. — Піймають — пропав! (Вовчок, І, 1955, 131); — Це вчора піймали злодіїв, кооператив обібрали (Головко, II, 1957, 169); // перев. на чому, розм. Викрити кого-небудь, звинувативши в негативних вчинках, діях. — Піймали на злодійстві, так було дома й дати прочуханку (Кв.-Осн., II, 1956, 272); [Антон:] Ну, коли б мені удалось ще тебе піймати хоч на одній провині, тоді б ми з тобою потягались! (Кроп., І, 1958, 170); // перев. на чому. Раптово помітити, виявити що-небудь у себе або в когось. Чіпці стало соромно, хоч крізь землю… Його спіймали на сльозах (Мирний, І, 1949, 312); Я піймав себе на ганебнім чутті й гадці (Досв., Вибр., 1959, 21); // Натрапити на що-небудь, помітити щось. Він ще раз піймав слід оленів (Скл., Святослав, 1959, 15).

◊ Пійма́ти (впійма́ти, спійма́ти) на гаря́чому див. гаря́чий; Пійма́ти на сло́ві кого: а) скориставшись обмовкою, приписувати кому-небудь якусь думку, якийсь погляд. Денис і сюди і туди, і вибріхуватись би то, так справник на усякому слові так його і пійма. (Кв.-Осн., II, 1956, 419); б) скориставшись сказаним словом, виголошеною обіцянкою, змусити виконати те, що сказане, обіцяне; Пійма́ти ни́тку (нитки́) чого — встановити зв’язок, послідовність у розмові, розгортанні подій, виявити основне в чому-небудь. Перекинув [Чижик] одно [діло], перевернув друге, заглянув у третє, в п’яте, в десяте — натрапив слід, піймав нитку (Мирний, І, 1949, 384).

5. перен., розм. Сприйняти (слухом, зором). Чутким вухом піймала [Екбаль] один гук з надвірного гомону (Л. Укр., III, 1952, 713).

◊ Пійма́ти по́гляд (о́чі і т. ін.) [на собі́] — відчути на собі чий-небудь погляд, зустрітися поглядами. Дмитро Килигей.. при цьому вигуку якось ніби ненароком піймав на собі насмішкуватий погляд Баржака (Гончар, II, 1959, 15); Марина Хомівна піймала Тамарин погляд (Хижняк, Тамара, 1959, 135).

6. розм. Направивши, навівши фотоапарат, прожектор і т. ін. на те, що рухається або швидко зникає, сфотографувати, ухопити променем тощо. Десь о другій годині ночі ясний екран радара почав миготіти, піймавши на морі якийсь сторонній предмет (Кучер, Голод, 1961, 207).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 531.