ПРОКОВТНУТИ

ПРОКОВТНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., перех.

1. Однокр. до проко́втувати 1. Сам не знаю, що кажу; сів на лавці та й попросив напиться. Принесли кухлик, ледве проковтнув, — так мені горло здавило (Стор., І, 1957, 216); Маруся не могла їсти. Проковтнула кілька крихот і мовчки вертала кулешу Юрчикові (Хотк., II, 1966, 276); Бронко проковтнув слину, як ковток води (Вільде, Сестри.., 1958, 339); // розм. Швидко, похапцем або жадібно з’їсти чи випити що-небудь. Ятки ось базарні. Булки он біліють, он сало. А ось пиріжечки якісь у корзині несе хлопець, вигукує. Чи хоч за п’ятака купить проковтнуть чого? (Тесл., З книги життя, 1949, 146); Йому не пощастило всіх обділити. Забув лишити й собі; «пайку». Хліб той проковтнули в одну мить (Збан., Єдина, 1959, 127); Русевич прокинувся рано і з дому вийшов з третім гудком, не захотівши чекати сніданку. Проковтнув лише склянку чаю з черствим учорашнім хлібом (Шовк., Інженери, 1935, 216); // перен. Знищити що-небудь, погубити когось. Нишком проковтнуло море Моє не злато-серебро, Мої літа, моє добро, Мою нудьгу, мої печалі, Тії незримії скрижалі, Незримим писані пером (Шевч., II, 1963, 238); — Ви й самі її, чаро́вна пані, ладні проковтнути, Подоляночку, живцем: вона ж козацькою своєю вродонькою покорила чи не всю Європу! (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 261).

◊ Ні́би (нена́че, немо́в і т. ін.) арши́н проковтну́в див. арши́н; Проковтну́ти язика́ (язи́к) — замовкнути або мовчати. Говорушки Клава й Мила На уроках говорили, А на зборах — навпаки: Червоніли і мовчали, Наче в рот води набрали, — Проковтнули язики! (Бойко, Ростіть.., 1959, 96); Язика́ (язи́к) проковтне́ш — про щось дуже смачне. [Явдоким:] Мабуть, смачна [горілка], що й язика з нею проковтнеш, як покуштуєш?.. (Кроп., II, 1958, 390).

2. перен., розм. Однокр. до проко́втувати 2. Їх дитячі серця стискалися з тривоги, вступаючи в той новий, такий відмінний і такий страшний світ, що проковтнув їх (Фр., VI, 1951, 172); Ніч впала зразу і проковтнула обрій (Коцюб., II, 1955, 277); Він попрощався з усіма й пішов кудись у ніч, яка враз проковтнула його (Сміл., Сашко, 1957, 159).

3. перев. у сполуч із сл. слово, фраза, перен., розм. Однокр. до проко́втувати

3. Уля проковтнула останню фразу. Глянула на годинник, на сивенького професора.. і — завмерла (Є. Кравч., Сердечна розмова, 1957, 182).

4. перев. у сполуч. із сл. образа, пілюля і т. ін., перен., розм. Вислухати, перенести що-небудь неприємне, образливе, не даючи належної відповіді. Не встигла молодиця проковтнути однієї образи, як уже сам пан кинувся до неї з кулаками (Л. Янов., І, 1959, 270); — Еге, та ти сьогодні, товаришочку, справді темпи здав, — зауважив Чемериця. — Сьогодні Постолак тебе перегнав.. Гавриш мовчки проковтнув пілюльку (Коцюба, Нові береги, 1959, 286); // Стримати, затамувати (про вияв якогось почуття, переживання). У Фрузі закрутилися сльози в очах, але вона силоміць проковтнула їх (Фр., І, 1955, 78); Мати проковтнула досадну гримасу (Кач., II, 1958, 298).

5. перен., розм. Прочитати дуже швидко; прочитати велику кількість книжок за недовгий час. Тілько що дочитав Кащенкову драму «Помилки».. Проковтнув, як кажуть, цілком і тепереньки, от, роздумую, що про неї сказати (Мирний, V, 1955, 423); Інколи Толя розводив руками і говорив: — А цього і я не знаю. Спитай у Ігоря. Він цілу бібліотеку проковтнув (Жур., Нам тоді.., 1968, 53); Холод з нетерпінням ждав автореферату Шаптали. Автореферат проковтнув за один вечір (Загреб., Спека, 1961, 45).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 203.

Проковтнути, ну́, не́ш, гл. Проглотить. А лисичка його — гам! та й проковтнула. Рудч. Ск. II. 3.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 3. — С. 469.