ПОСЛУХ

ПО́СЛУХ¹, у, ч.

1. Слухняне виконання чиїх-небудь наказів, розпоряджень, побажань, підкорення чиїйсь волі; покора. Батько-мати тепер уже не цуралися дочки, як спершу: вони її прихиляли до послуху то сим, то тим (Мирний, II, 1954, 133); Полюбили оба [побратими] одну, бідну, нужденну робітницю,.. навиклу до мовчазного послуху, до покірливості безграничної (Фр., І, 1955, 307); На чому будувала.. свій авторитет свята церква? На синівському послуху, на страху перед караючою господньою десницею (Вільде, Сестри.., 1958, 34); Там, по обніжках, сивим полинем [полином] І медовою кашкою порослих, Блукали ми, бувало, день за днем, Забувши і про їжу, і про послух, Свавольні [свавільні] діти… (Рильський, II, 1960, 274).

◊ Вихо́дити (ви́йти) з по́слуху: а) переставати слухатися когось, коритися чиїйсь волі; виходити з покори. [Єпископ:] А ви шануйтесь та з послуху ніколи не виходьте (Л. Укр., II, 1951, 489); Василь відчув біду, відчув, що його покірна челядь вийшла з послуху (Речм., Весн. грози, 1961, 124); б) переставати нормально працювати, виходити з ладу (про машину, апарат і т. ін.). Домна вийшла з послуху. Хтось порушив її нормальний хід, хтось допустив помилку (Загреб., Спека, 1961, 131); Відмовля́ти (відмо́вити) в по́слуху кому — переставати рухатися, підкорятися волі людини внаслідок перевтоми, від страху тощо (про частини тіла). Коліна відмовили мені в послуху, і я сіла на якусь скриню (Вільде, Ті з Ковальської, 1947, 70); По́слух пе́ред зако́нами — неухильне додержання законів.

2. церк. Певні обов’язки, покладені на кожного ченця або на монастирського прислужника, що готується стати ченцем, а також період виконання цих обов’язків. Вибувши літа монастирського послуху, Вишенський осів у самітнім скиті десь серед лісу (Фр., XVI, 1955, 421); // Узята на себе ким-небудь обітниця спокутувати гріхи. [Лицар:] Дитину рідну ховають батько-мати і за теє бажають послуху — неволі, значить; спізнаються по волі молодята і вже присяги прагнуть — знов неволі… (Л. Укр., II, 1951, 198).

ПО́СЛУХ², у, ч.: ◊ По по́слуху, розм., рідко — з чуток, з розповідей. Мене взято [з села] немовлям, і рідний свій Чорностав я знав тільки по послуху (Вовчок, VI, 1956, 298).

ПО́СЛУХ³, а, ч., заст. У стародавній Русі — свідок на суді; // Взагалі свідок, очевидець. Служки собору шанобливо вклонилися княгині Всеволодовій, яка привезла дари для собору — «70 гривень соболевих». Та не віддала так свого дару, а вручила його при «послухах» — свідках (Знання.., 9, 1965, 17).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 343.

Послух, ху, м. Послушаніе. Желех.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 3. — С. 363.

по́слух —

1) певні обов’язки, по­кладені на кожного ченця (черни­цю) або на монастирського при­служника (прислужницю), що го­тується стати ченцем (черницею), а також період виконання цих обов’язків;

2) у Київській Русі — свідок на суді.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 473.