ПОПІЛ

ПО́ПІЛ, пелу, ч.

1. Легка пилоподібна сіра (рідко чорна або біла) маса, яка залишається після згоряння чого-небудь. Прутик, гнучись у три погибелі, не забарився згоріти — і світ потух; білий попіл прикрив зверху червоне угілля… (Мирний, І, 1954, 342); Жарини все більше вкривались сизуватим попелом (Шиян, Партиз. край, 1946, 121); Перевіяв Силентій підситком увесь попіл, але червінців не знайшов (Тют., Вир, 1964, 173); * Образно. — Марно перегоріло й перетліло моє живоття, і тепер зостався тільки попіл, доки його не поглине свята земля (Н.-Лев., II, 1956, 257); * У порівн. Сухе, наче костяк, її тіло було прикрите таким дрантям, що воно від подиху невеличкого вітру розпадалось, сипалось, наче попіл, додолу (Мирний, IV, 1955, 332); // перен. Сірий колір. Коли на заході розплавлені хмарини покрилися попелом і злилися з темінню, Горицвіт повертався з Кушніром і сином додому (Стельмах, II, 1962, 151); А в долинах ще лежав туман, Де чорнів агатом баклажан Й помідори жевріли, мов жар, В попелі туману (Воронько, Драгі.., 1959? 52); * У порівн. — Гляньте, уже й сніг пролітає.. У нас білий-білий сиплеться… А тут [у Будапешті] … як попіл! (Гончар, III, 1959, 217).

Згорі́ти на по́піл — згоріти дотла. Будиночки були дерев’яні і майже всі згоріли на попіл (Смолич, II, 1958, 40).

◊ Бра́тися (взя́тися) по́пелом; Оберта́тися (оберну́тися, перетво́рюватися, перетвори́тися і т ін.) на (в) по́піл — згоряти. «Не одну я нічку не спала, не один день гірко працювала, здоров’ ям накладала, а тепер — де воно [добро]? Попелом узялося..» (Коцюб., І, 1955, 123); Зайнялися міста многолюдні; Цілі країни, з усім їх достатком і людністю всею, В попіл нараз обертаються (Зеров, Вибр., 1966, 318); [Не] проспа́ти гру́шку в по́пелі див. просипа́ти; Оберта́ти (оберну́ти) в по́піл; Перетво́рювати (перетвори́ти) на по́піл — спалювати кого-, що-небудь. Краще б зарево пожежі світнуло на їх [жителів]; краще б воно обняло їх в огненному вихрові світа, обернуло у попіл (Мирний, І, 1954, 330); [Кривоніс:] Армаду кораблів султана, що розбивала великий флот венеціанців, ми скільки разів на попіл перетворювали… (Корн., І, 1955, 226); Підво́дитися (підвести́ся, встава́ти, вста́ти і т. ін.) з по́пелу: а) відбудовуватися. З руїн і попелу встали величезні індустріальні гіганти — Запоріжсталь, Краматорський машинобудівний (До 40-річчя Вел. Жовтн. соц. рев., 1957, 30); І мужній гарт священної війни В священній праці нам потроїть сили, Жита квітучі дух розіллють милий, Зростуть будови з попелу руїн (Рильський, II, 1960, 216); б) повертатися до життя, відроджуватися. Руська земля вставала з попелу, руський люд повертався з лісів, знову було життя (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 494); Вона прийшла, прийшла визволення година, як музика, братам звучить гарматний грім, із попелу встає прекрасна Україна (Сос., II, 1958, 239); Підніма́ти (підня́ти) з по́пелу — відбудовувати, відроджувати. Я словом, міцнішим сталі, Буду свій дім захищати, Живу я в новім кварталі, Що з попелу встиг підняти (Рад. Укр., 18.XI 1948, 4); Ще гриміли за містом гармати, а кияни вже почали відбудовчі роботи. Минули роки, і народ підняв Київ з руїн і попелу (Мист., 6, 1968, 2); Здавалося, потрібно буде багато десятиріч, щоб підняти країну з попелу і руїн, залікувати тяжкі рани (Ком. Укр., 7, 1964, 80); Посипа́ти (присипа́ти) по́пелом го́лову (го́лови) — вдаватися в жалобу, в тугу; втрачати мужність, надію. — Ну, друзі? — кинув бадьоро вусами [Жук]. — Не казав я вам, що немає чого попелом голови присипати?.. Не говорив, що справа не загине на Затишній? (Козл., Мандрівники, 1946, 70) Рознести́ (розві́яти) на (в) по́піл — знищити без сліду. — Ні! Не бути панам на Вкраїні, ми на попіл розвіємо їх! (Сос., II, 1958, 448).

2. геол. Тонкий пил сірого або білого, іноді чорного кольору, що виходить на поверхню землі під час виверження вулканів. Вулканічний попіл — білий або сірий тонкий пил, що складається з мінералів, які входять до складу лави. Утворюється від вибухів газів, що розпорошують лаву (Курс заг. геол., 1947, 224); Стикаючись з водою, звичайна магма стає вибуховою й утворює не лаву, а вулканічні бомби, шлак і попіл (Наука… 11, 1965, 12).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 206.

Попіл, лу, м. Пепелъ, зола. на попіл побити. Разбить на мельчайшія части. Той кінь такий здоровенний камінь на попіл побив. Мнж. 8. Ум. Попілець. Рудч. Ск. II. 109.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 3. — С. 331.

по́піл (зменшене — попіле́ць) — легка пилоподібна сіра (рідко чор­на або біла) маса, яка залишається після згоряння чого-небудь; у всіх народів символ спустошення, а тому й суму (посипа́ти го́лову по́пелом — вдаватися в жалобну тугу); культ вогню поєднується з міфом про доброчинне світло, що перемагає темряву і злі сили (тому попіл, що залишається, коли зникають во­гонь і світло, ототожнюється з пе­ремогою темряви й зла); символом цілковитого знищення кого-, чо­го-небудь було пускання попелу по вітру; це зробив Кирило Кожу­м’яка із забитим звіром; тіло геть­мана Мазепи, яке покоїлося в Га­лацу, було викопано під час ту­рецької війни росіянами, спалене і розвіяне по вітру (Є. Онацький), як і раніше Дмитра Самозванця; попіл з печі на Святвечір зберігали як охо­ронний засіб. Той кінь такий здоровенний камін на попіл побив (казка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 470.