ПОКЛИКАТИ

ПОКЛИ́КАТИ, и́чу, и́чеш, док., перех. і без додатка.

1. Словом, звуком, жестом попросити, примусити кого-небудь підійти, наблизитися, обізватися; звернутися до когось. — Марто! Марто! — покликав старий (Вовчок, VI, 1956, 238); Поважної ходи Роман не знає: поклич його — підбіжить з підскоком (Вас., І, 1959, 59); Стрибог став собі в дверях, оглядав людей і думав над тим, кого би йому покликати (Март., Тв., 1954, 132); Брянський покликав Сагайду, і той підбіг, гупаючи важкими чобітьми (Гончар, III, 1959, 40).

2. також з інфін. Запросити когось прийти, з’явитися куди-небудь з певною метою, для виконання якоїсь справи і т. ін. Марне, брате, не вигляне Чорнобрива з хати. Не покличе стара мати Вечеряти в хату (Шевч., II, 1963, 16); Покликали його раз до двору дрова різати (Коцюб., І, 1955, 87); [Калеб:] Ми б мали право тебе покликати на суд громадський… (Л. Укр., III, 1952, 64); — Обживетеся на новому місці, так ще мене й у гості покличете (Тют., Вир, 1964, 180); * Образно. Пройшла осінь і зима, настала весна — довгождана, тепла й пахуча і покликала зраділих хліборобів у степ (Цюпа, Три явори, 1958, 29); // за кого, ким і т. ін., розм. Просити когось стати, бути ким-небудь. Тільки що вдарили в дзвін до утрені, вже він і скочив, і розбудив пана писаря Пістряка, Ригоровича, що покликав його у старші бояри (Кв.-Осн., II, 1956, 213); [Гапка:] А що, кого покликав за куму? [Василь:] Степаниду (Кроп., II, 1958, 156).

3. до чого, на що і з інфін. Звернутися до когось із закликом взяти участь у чому-небудь, залучити до виконання важливого завдання, політичної вимоги і т. ін. Більшовики відкрито і привселюдно покликали трудовиків за собою на битву з кадетами.. (Ленін, 14, 1971, 292); А сурма до бою покличе, за край свій ми станем грудьми (Сос., II, 1958, 79); Радянська влада покликала трудящих до участі в керівництві державою (Іст. укр. літ., II, 1956, 593); * Образно. Солдатами ми будемо довіку, Які б нас не покликали фронти! (Нех., Чудесний сад, 1962, 57); // Те саме, що призва́ти. На початку тридцятих років мене покликали в армію на перепідготовку (Мас., Життя.., 1960, 113).

Покли́кати до відповіда́льності див. відповіда́льність; Покли́кати до життя́ — дати поштовх до розвитку; збудити. Шевченко вірив.. у невичерпні духовні можливості і силу народну, які треба тільки пробудити, покликати до життя, відродити і зрушити (Вітч., 3, 1961, 131).

ПОКЛИКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., перех. і неперех.

1. Те саме, що вигу́кувати. А вколо, як музики, — Гурти пташок дзвінких. І кожна ж то співає, І кожна поклика: «Ой небо, ой безкрає, Ой річка, ой ріка!» (Рильський, Ілліч.., 1958, 6).

2. кого, на кого і без додатка. Звертатися до кого-небудь, кликати когось. На турків-яничар, на бідних невольників покликає [Алкан-паша]: — Турки, — каже, — турки-яничари, І ви, біднії невольники! (Укр.. думи.., 1955, 40); Забриніть [пісні], задрижіть, полетіть І пірніть у криштальну блакить, У ясну, І заснулих людей ви будіть, Покликайте усіх вдалину, Вдалину! (Рильський, І, 1960, 99); «Брате милий, брате-соколоньку, Ти покинув сестру-сиротоньку, А я ходжу — покликаю, Як зозуля в темнім гаю: Ой, вернися з далекого краю!» (Пісні та романси.., II, 1956, 154); // Згадувати когось, відзиватися про когось. Їх стали люде знати, добрим словом покликати (Сл. Гр.).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 30 - 31.

Покликати, чу, чеш, гл. Позвать. Ото він пішов покликав людей і посходились. Рудч. Ск. І. 92.

Покликати, ка́ю, єш, гл. Восклицать, громкимъ голосомъ обращаться къ кому; взывать къ кому, отзываться къ кому. Ей слугу свого добре кликав-покликав: «Ей, слуго ти мій, повірений Хмельницького». АД. І. 4. На турків яничар, на бідних невольників покликає. АД. І. 209. Їх стам люде знати, добрим словом покликати. ЗОЮР. І. 24.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 3. — С. 272.