ПОВІЯТИ

ПОВІ́ЯТИ, і́ю, і́єш, док.

1. неперех. Почати віяти (у 1, 2 знач.). Завірюха ще повіє, В хаті ще похолодіє (Щог., Поезії, 1958, 84); Зранку захмарило і довго сіяло на землю холодну, дрібну мжу, потім повіяв з Акерманщини вітер, розчистив землю, і на поля бризнуло сонце (Тют., Вир, 1964, 11); А три верби схилилися, Мов журяться вони, Що пройде любе літечко, Повіють холоди (Гл., Байки.., 1959, 288); * Образно. Після жаркого дня вечір повіяв прохолодою (Жур., Дорога.., 1948, 59); // безос., чим. По горі замріли широкі лани кукурудзи, повіяло польовими пахощами (Коцюб., І, 1955, 239); // безос., чим, у сполуч. із сл. весна, холод, війна і т. ін. Стало (стане) відчутним наближення, швидке настання весни, зими, війни тощо. Скрізь повіяло весною, Все новим життям цвіте… (Граб., І, 1959, 164); Дні настали сірі, безбарвні, схожі на сутінки. Повіяло ранніми осінніми холодами (Гончар, IV, 1960, 47).

◊ І́ншим (не тим) ві́тром пові́яло — змінилися обставини, настрої і т. ін. — А ви ж торік казали, що Заруба такий, як і всі… — Мало що я казала від злості? — буркнула Лукія. — Всі казали, а тепер бачу, що не тим вітром повіяло (Кучер, Трудна любов, 1960, 77); Сві́жим ві́тром пові́яло — змінилися обставини, настрої і т. ін. на краще. Галина продовжує справу матері. Торік з двома подругами прийшла вона на ферму, і тут відразу повіяло свіжим вітром.. Приміщення побілили, причепурили (Грим., Незакінч. роман, 1962, 11); Холо́дним ві́тром пові́яло — змінилися обставини, настрої і т. ін. на гірше. Минули літа молодії, Холодним вітром од надії Уже повіяло (Шевч., II, 1963, 407); То йому привиджується удача: земля знову його, він такий радий.. Аж ось повіяло холодним вітром з другого боку… Нема землі!.. (Мирний, І, 1949, 251); Хо́лодом пові́яло від кого — дуже стримано повівся хто-небудь з кимсь, неприязно поставився хто-небудь до когось. [Оксана:] Він попрікає мене тобою. Зразу, коли приїхав, зустрів мене ласкаво, а коли взнав, що ти тут, так холодом од нього і повіяло (Мороз, П’єси, 1959, 37).

2. неперех. Війнути (у 1 знач.). [Орест:] Я глядітиму тебе так, що й вітрові не дам повіять на тебе (Л. Укр., II, 1951, 91); Проз неї пронеслась, як вихор, панна Броніслава з Ястшембським й повіяла на неї тонкими пахощами (Н.-Лев., II, 1956, 86); Кукулик сів. Впустив на своє обличчя сонячність, повіяв на присутніх лавандою.., милостиво кивнув Кошарному (Загреб., День.., 1964, 201); // безос. Стали спускатися в темний яр, звідки повіяло холодом і проваллям (Тют., Вир, 1964, 188); // безос., перен. Ви́кликати яке-небудь відчуття, якісь настрої, спогади і т. ін. Микола задумався. Холодом повіяло на нього від тої думки, але виходу не було (Фр., І, 1955, 367); Від хлопця повіяло чимсь рідним і недосяжним (Кучер, Пов. і опов., 1949, 51).

3. неперех. Помахати чим-небудь. * Образно. Я кохав і кохаю, хоч надії не маю, І завжди тебе буду любити; Воєвода ж не мріяв, лиш грошима повіяв І зумів твоє серце купити (Голов., Поезії, 1955, 34).

4. перех. Очистити зерно на вітрі або віялкою.

5. неперех. Віяти якийсь час. Сивий ус, стару чуприну Вітер розвіває; То приляже та послуха, Як кобзар співає.. Послуха, повіє… (Шевч., І, 1963, 53); Хмари прогнав [Юпітер] дощові і, повіявши вітром північним, Небо землі показав, а землю — блакитному небу (Зеров, Вибр., 1966, 309).

6. неперех., розм. Те саме, що пові́ятися. [Палажка:] І дивно: так само кинула [я] батька і матір, як от і вона… Повіяла в чужу сторону, за другим, думаючи того химерного щастя до себе залучити… (Мирний, V, 1955, 223).

7. перех., розм. Примусити піти куди-небудь; // безос. [Ларивон:] А дай мені, стара, кожушанку, подибаю і я!.. [Христя:] Куди тебе повіє? Сиди в хаті… (Кроп, IV, 1959, 353).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 679.

Повіяти, вію, єш, гл. Повѣять. Ой повій, вітроньку, з гори в долиноньку. Чуб. V. 134. Повій, вітре холодненький, з глибокого яру. Мет. 84.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 3. — С. 223.