ПОВІДАТИ

ПОВІ́ДАТИ див. повіда́ти.

ПОВІДА́ТИ, а́ю, а́єш і ПОВІ́ДУВАТИ, ую, уєш, недок., ПОВІ́ДАТИ, аю, аєш і ПОВІ́СТИ, ві́м, віси́; мин. ч. пові́в, віла́, ло́; док., перех.

1. Розказувати, розповідати. Спершу заспів, а за ним — і самі пісні, що повідують, як у людському серці почало закльовуватись кохання (Мирний, V, 1955, 375); А маленьким діточкам, що лягають спати, ми хорошу казочку будем повідати (Забіла, Веселим малюкам, 1959, 54); Хотіли читачам Ви, певне, повісти, Що в дні осягнення вселюдської мети Даремно на сонет нам покладать надію (Рильський, III, 1961, 221); Музо, повідай мені про бувалого мужа, що довго Світом блукав, священну столицю троян зруйнувавши (Гомер, Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963, 29); // у знач. вставн. сл. Уживається при вказуванні джерела інформації. Небіжчик Лесь, повідають, убивав її [Лесиху] тяжко за молодих літ (Фр., І, 1955, 58); // Повідомляти кому-небудь щось. Що се! лящать солов’ї, — Голосно всім повідають Мрії сердечні мої (Крим., Вибр., 1965, 86); Десь на кутку розливала жалобу трембіта. Вона квилила й квилила, повідаючи людям про одну смерть (Скл., Карпати, II, 1954, 176); Филонія вийшла наперед і всьому колгоспу.. повідала, що з Євстафієм вона чекає з Америки дорогих гостей: сина та невістку (Чорн., Пісні.., 1958, 11); // Повіряти що-небудь комусь. Настя зненацька заговорила тихо, таємниче, як діти, що повідають одне одному свої заповітні думки (Тулуб, Людолови, І, 1957, 69); Граючи, він низько схиляв голову до баяна, наче той повідував йому щось інтимне (Гур., Життя.., 1954, 70); — А от що хіба тобі повідаю: під цією церквою викопано глибокий льох, і від нього ведуть чотири хідники до кожної башти (Стар., Облога.., 1961, 67); І тільки раз повідала вона свою таємницю Ніні Черкашиній (Шиян, Гроза.., 1956, 62); // Ділитися з ким-небудь чимсь (звичайно горем, печаллю, радістю). — Кому ж повідаєш горе своє, як не рідній дитині (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 524); О стрічі мить неповторима! Кому повім журбу мою (Сос., II, 1958, 452).

2. Казати що-небудь. — Ой, а як же я верну зі школи без кожуха! — повідає хлопець (Фр., III, 1950, 198); — Царство небесне їй! — повідав Рубець. — Отруїлася (Мирний, III, 1954, 269); // Відповідати, відказувати. — Я його питаюся, чи буде голосувати на Шубравського, а він мені повідає, що ще не знати (Март., Тв., 1954, 388); Чим велет бога прогнівив, того Лаврін не відав. Питала потім я й старих, та жоден не повідав (Л. Укр., І, 1951, 459); Не знайшов я слів, Щоб привидові що-будь відповісти, Та й що ж би справді я йому повів, Коли не мав про його сина вісти [вісті]? (Фр., XIII, 1954, 297).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 666.

Повідати, да́ю, єш, сов. в. повісти, вім, віси, гл. Говорить, разсказывать, разсказать. Ой карабин на стілочку, карабин на клинку, повідає губернатор: шкода тебе, синку. Чуб. V. 1004. Як же, каже, Алкане башо, твій сон одгадати, що ти не можеш нам повідати. Макс. Черчук просить, щоби сісти, бо він має щось повісти. Гол. III. 351. Повідж мені правдочку. Гол. Ой летіли дикі гуси… правди мені не повіли. Гол. Повідати сама до себе. Драг. 308.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 3. — С. 219.