ПЕРУН

ПЕРУ́Н, а́, ч.

1. У східних слов’ян — бог дощу, блискавки і грому.

2. перен., заст. Грім. А нехай же тебе перун ясний трісне! — лаявся навіть побожний пан Пєнтак, знаходячи в снігу порожню коробку від сигар (Козл., Ю. Крук, 1957, 457); *У порівн. Коли б кайданів брязкіт міг ударить Перуном в тії за́спані серця, Спокійні чола соромом захмарить І нагадать усім, що зброя жде борця (Л. Укр., І, 1951, 166).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 334.

Перун, на, м.

1) Громъ. Бодай тебе перун забив темненької ночі. Чуб. V. 1092.

2) Перунъ, божество древнихъ славянъ. Левиц. І. Світ. 7.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 3. — С. 147.

Перун —

1) у слов’янській міфології — бог грози (грому, блискавки, дощу); володар неба, син Білобога, «бог над богами»; пізніше бог-воїн, покровитель війська, визволитель і руйнівник; на кри­латих вогнистих конях їздить по небу у вогненній колісниці (назва бога виникла, очевидно, з назви грому perunъ, пов’язаної з pьrati «бити, ударяти»); на кінець І тися­чоліття прийшов на зміну Сварогові; творча сила, що все оживляє, податель дощу; на зиму залишає небо й засинає, а весною своїм мо­гутнім молотом розбиває зимові пута з землі, і все знову оживає; за повір’ям, як прилетить з вирію зо­зуля, вона будить Перуна від зимо­вого сну; він відмикає небо й пус­кає на землю тепло, тому зозуля вважається віщим птахом; зобра­жався срібночубим, золотовусим, з вогненними стрілами, золотим лу­ком та важким молотом у руках; може наводити на всіх страх, бо б’є своїми вогненними стрілами, цеб­то громом (можливо, він і є Вели­ким Громом Гримучим), спалює блискавкою, може вдарити й злу людину (звідси прокляття — «бо­дай тебе Перун побив (убив, тріс­не)!» або в пісні: «Бодай тебе Пе­рун забив темненької ночі!»); Пе­рунові був присвячений дуб як наймогутніше дерево, в яке часом б’є грім; Густинський літопис по­відомляє, що перед ідолом Перуна весь час палало вогнище з дубово­го дерева; за повір’ям, гроза — це битва Перуна з Дивами та бісами; слов’яни вшановували Перуна в четвер (Перуні́в день); його дерев’я­на статуя стояла в Києві на Перу­новім горбі; після хрещення Русі її скинули в Дніпро, а на її місці по­ставили церкву Святого Василія (Василь — християнське ім’я кня­зя Володимира); див. ще Яри́ло 1; у Володимировому пантеоні Київ­ської Русі вважався вищим божеством, що видно з його місця у літописних списках богів; наприк­лад, у П. Загребельного (роман «Диво»): «Там колись стояли наші боги — Перун, цілий з дерева, привезеного з діброви подніпров­ської, а голова йому срібна, а вус золотий»; народні варіанти ймен­ня — Перу́нь, Перу́м, Перку́н, Пе­ро́м, Паране́я, Пронько́, Бронько́; слов’янські воїни присягали іме­нем Перуна перед боєм; бога вважати також покровителем шлюбу;

2) (з малої літери) перу́н = перу́м — грім (див.), бли́скавка (див.); ужи­вається також як прокляття, на­приклад: «А перун би ті ясний тріс!», «Бодай те ясний перум стрі­лив!», «Перун би ті забив з ясно­го неба!», «Перун би ті тріснув!», «Хай тебе перун трісне!». Затих — і шум дощу, і вітру спів сердитий, і синіх перунів розкотистий удар (М. Драй-Хмара); Перун би тя спалив, що ти мене, молодую, здо­ров’ячка збавив (коломийка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 444-445.