МИТИ

МИ́ТИ, ми́ю, ми́єш, недок., перех.

1. також без додатка. Очищати від бруду водою, водою з милом або іншою рідиною. Скрізь порання: печуть [молодиці], варять, Вимітають, миють… (Шевч., І, 1963, 316); В кухні на столі стояв потухлий уже самовар, а Зінька мила склянки, стоячи проти вікна (Головко, II, 1957, 61); На подвір’ї, коли перед обідом Дьяконов стає мити руки, дітвора навперебій кидається зливати йому з кухля (Гончар, II, 1959, 62); * Образно. Хто стане горілкою свій розум мить, той його ще гірше забруднить (Укр. присл.., 1955, 207); // розм. Прати (білизну, одяг і т. ін.). Олександра пекла хліб, варила страву, мила сорочки дітям і не мала часу й спину розігнути (Коцюб., І, 1955, 67); // Відділяти що-небудь від чогось промиванням, виділяти що-небудь у чистому вигляді; промивати. Я бачив, як пшеницю мили: То щонайкращеє зерно У воду тільки плись, якраз пішло на дно, Полова ж, навісна, пливе собі по хвилі (Греб., І, 1957, 49).

Ми́ти зо́лото, спец. — промиваючи пісок, у якому є крупинки золота, добувати останнє таким способом. Уже три роки живе тут дід, миючи золото на тайговій річці (Донч., III, 1956, 54); Ми́ти ха́ту (кімна́ту і т. ін.) — водою змивати з підлоги бруд у хаті, кімнаті тощо. Хату миє [Олена], столи, лавки, мисники змива (Кв.-Осн., II, 1956, 207); [Кирило:] Спершу крамницю мив [Храпко] та на побіганках був, а далі грамоти вивчивсь, у приказчики посунувсь (Мирний, V, 1955, 142).

◊ Ми́ти (перемива́ти) кістки́ (кісточки́) кому — злостиво обговорювати кого-небудь, ширити недобрі чутки про когось. Федір пішов на квартиру. Мати сердилась, сестри дули губи, люди мили та перемивали всім Пакришням кістки, а він не звертав на те уваги (Збан., Сеспель, 1961, 342); Рука́ ру́ку ми́є — про взаємні послуги. [Филимон:] Знаєте, Богдан Богданович, що я вам скажу: рука руку миє! Ви мені уважите, я вам що-небудь зроблю (К.-Карий, І, 1960, 92).

2. Обдавати водою яку-небудь поверхню; обмивати (у 1 знач.). Дніпро берег риє-риє. Яворові корінь миє (Шевч., II, 1963, 394); Я бачив хвилю сивогриву, Що миє Латвії рукав (Рильський, III, 1961, 255); // Робити мокрим, вологим; поливати. Вона б’ється головою об стіл, голосить і миє сльозами.. чорні руки (Коцюб., II, 1955, 14); Бронзовий осміх пам’ятника миють дощі й негода (Ю. Янов., II, 1958, 64).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 720.

Ми́ти, мию, єш, гл. Мыть. Рука руку миє. Ном. № 7404.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 428.