ЛУБ

ЛУБ, у, ч.

1. спец. У рослини — комплекс тканин, через які проходять органічні речовини від листків до коренів. Мікроскопічне.. дослідження ураженої деревини показало.., що міцелій гриба поширюється головним чином в лубі (Бот. ж., X, 1, 1953, 97).

2. Внутрішня частина кори листяних дерев, що межує з деревиною. Березовий луб сушать у прохолодному місці півтора-два тижні (Гурток "Умілі руки..", 1955, 101); * У порівн. Пальто на ній намокло.. замерзло й стало цупке, як луб (Н.-Лев., IV, 1956, 261).

3. заст. Виріб з цієї частини кори.

◊ Як (мов, на́че і т. ін.) з лу́ба ли́ти — те саме, що Як (мов, на́че і т. ін.) з відра́ [ли́ти] (див. відро́). Часом дощ ллє як з луба, а Кметик лазить по квітнику і визбирує щось по стежках (Ков., Світ.., 1960, 117); Насунули такі хмари, що лило, як з луба (Логв., Літа.., 1960, 48); Лу́бом стоя́ти (ста́ти) — бути твердим, цупким. Беруся я до люльки. Та ба! Язик задубів, став лубом, у горлі пече (Март., Тв., 1954, 278); Брови йому падають на очі двома очіпками, свита стоїть лубом, — він приїхав з дому, з холодної негоди (Мик., II, 1957, 80).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 551.

Луб, бу и ба, м. Лубъ, кора (съ липы и нѣкоторыхъ другихъ деревъ). Гроші сховані під дубом, накриті лубом. Ном. № 1485. Лубом стоя́ти. Быть твердымъ какъ лубокъ (объ одеждѣ, вообще о тканяхъ). Воно (одежа) лубом на нас і стоїть, аж тіло дере. Г. Барв. 173. Дощ ллє як з луба. Дождь какъ изъ ведра. Ном. № 573. Ум. Лубок, лубочок.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 379.

луб = лубо́к —

1) див. лико 1. Гро­ші сховані під дубом, накриті лубом (приказка); фразеологізми: лу́бом стоя́ти = лу́бом бра́тися — бути твердим, цупким (звичайно про одяг); лу́б’я — кора, знята з дерева великими шматками. Ти йому об­рази́, а він тобі луб’я (М. Номис — пop. луб 2, тобто лубок, на якому малювали щось примітивне); фра­зеологізм: [старе́] лу́б’я — про ста­ру, немічну людину. Бач, як тепер, то і луб’я, а колись то й голуб’я (М. Номис);

2) тільки лубо́к — ли­пова дошка для малювання або гравірування картини, звичайно нескладної виконанням, а також надрукована з такої дошки кар­тинка з підписом, народна за сю­жетом або розрахована на масове поширення. Намалюю неньку На жовтому лубку (пісня);

3) тільки лубо́к — лубкова література, тобто масова, розрахована на широкого читача.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 342.