КУПАЙЛА

КУПА́ЙЛА, КУПА́ЙЛО, КУПА́ЛА, КУПА́ЛО. Міфологічний персонаж у слов’ян, пов’язаний з обрядом купання і т. ін. в ніч з 6 на 7 липня, а також обряд і час його справляння. Коли було настане час, між зеленими святами з святом Купайла, Захар Беркут.. іде на кілька неділь у гори за зіллям і ліками (Фр., VI, 1951, 35); Іван стояв заквітчаний, як гільце на Купайла (Коцюб., І, 1955, 60); А от вже на ігрищах, на Купала, весною …у ворона, у хрещика,— тут вона рада була грати з подругами (Кв.-Осн., II, 1956, 314); Під самого купала.. Ми папороть шукати Ходимо по лісах (Дн. Чайка, Тв., 1960, 303); Не раз сміялась вона отут, на цій стежці, коли ще дівчиною бігала з подругами під вечір на Йвана Купала шукати клечання і квітів для вінків (Гончар, II, 1959, 252).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 400.

Купайла и купала, ли, ж.

1) Имя женскаго существа, упоминаемаго въ пѣсняхъ въ ночь подъ 24 іюня во время празднества купала. Де Купала ночувала? Упала Купала на Йвана. Грин. III. 125. Ум. Купа(й)лиця, купа(й)лочка. На улиці купайлиці (Чуб. III. 195), — т. е. празднуется купали. Купалочка з купа вийшла та й окропом очі завішала. Мет. 312. В Купалочки три дочки. Мет. 311. Ой Купалочка купалася, на бережку сушилася. Чуб. III. 200.

2) Только: купала. Раст.: а) = Купава. Вх. Уг. 248. б) Tussilago farfara. Вх. Уг. 248.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 326.

Купа́йла = Купа́йло = Купа́ла = Купа́ло (пестливі — Купа́[й]лик, Купа́[й]лиця, Купа́[й]лочко, Купа́[й]лочка) —

1) у дохристиянських віруваннях — бог родючості, вро­жайного літа, зелених плодів, зці­лющих трав, добробуту, радості, згоди та любові; міфологічний персонаж у слов’ян, пов’язаний з обрядом купання в ніч з 23 на 24 червня/6 на 7 липня, також об­ряд і час його справляння: дівчата збирали квіти і трави, прикрашали себе ними, використовуючи для цього як обов’язкові червоні паху­чі васильки, ясно-червоні чере­вички, панський мак, жовтий зві­робій, м’яту; із чорнобилю (за­будьків) робили собі пояси у ви­гляді перевесел (як засіб відігнати нечисту силу, уберегтися від неї); хлопці розпалювали багаття, при­крашали гільце, яке називали по­декуди йменням самого свята; мо­лодь весело стрибала через багат­тя, очищаючись від злої сили; з живих квітів і зілля дівчата плели (вили) вінки, необхідними росли­нами в них були канупер і дзвіноч­ки як їхня основа (відгомін віри в чарівні приворотні властивості цих рослин); потім дівчата пускали вінки на річкове плесо, гадаючи на можливих наречених, — куди по­пливе вінок, туди й заміж дівчині йти, а який закрутиться на місці, то ще бути дівчині в дівках; пус­каючи вінки, дівчата співали: «Ві­ночок звивши, на воду пущу: Хто вінок пійме, той мене візьме»; усі купалися, перев. рано-вранці, ос­кільки в цей день, гадали, купало­ся і гралося саме сонце, бо жени­лося; всі ці обряди є відгомоном віри наших предків в очищувальну силу води і вогню та в цілющість і чарівність купальського зілля; у купальських піснях Купала постає і як ім’я жіночої статі; зважаючи на те, що свято припадає на закін­чення літнього сонячного циклу, Купалу вважають богинею родю­чості, богинею-матір’ю, охоронницею домашнього вогнища (на Поліссі купальське вогнище запа­люють від його жару); двообразність Купали/Купала (жіноче й чоловіче втілення) пов’язана з мотивами шлюбного поєдинку вог­ню і води, відтворених в купальських обрядах і піснях, змаганням життя та смерті (Купала та Мари), що супроводжується спаленням та потопленням обрядової ляльки. Сьогодні Купала, а завтра Іва­на (П. Чубинський); В Купайлочки три дочки (А. Метлинський);

2) Купа́ло = Купа́йло = Купа́йлиця — обрядове дерево на зразок гільця під час свята Івана Купала, що уособлювало рослинність у пе­ріод її розквіту й очікування від неї щедрих плодів; деревце прикра­шали стрічками, квітами й вінка­ми: «Коло Купайла обметено, Ще й барвінком обплетено, Ще й ва­сильком обтикано»;

3) тільки Купа́ла — обрядова лялька з соломи, одягнена в жіноче вбрання, на­мисто й хустку (або вінок), що си­діла під обрядовим деревом; ляль­ку або дерево занурювали в воду з вірою, що влітку буде волога на врожай; див. ще Маре́на 1.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 321-322.