КУНИЦЯ

КУНИ́ЦЯ, і, ж.

1. Дрібна хижа тварина родини куницевих з цінним пушистим хутром. Раз над ранок чує тітка: щось так стогне під дверми! Що се? чоловік, чи кітка, чи куниця між курми? (Мак., Вибр., 1954, 410); Найстрашніший для неї [білки] ворог — куниця. Хижа звірина, що й по деревах лазить і в вузеньке дупло прослизне (Коп., Як вони.., 1961,105); // Хутро цієї тварини. Згодом інший, місцевий купець майже силоміць упхав йому пальто, підбите куницями (Вільде, Сестри.., 1958, 55).

2. перен., нар.-поет. Наречена. Постукали і раз, і вдруге, і утретє, і ввійшли старости, і подали хліб, і говорили старости законні речі про куницю, як і поперед сього було (Кв.-Осн., II, 1956, 71); Вони ж, старости, так доладна говорять: — Звір наш та пішов у двір ваш, а з двору у хату та й сів у кімнату, тут мусимо його піймати. Тут сховалася наша куниця (Ів., Тарас, шляхи, 1954, 27).

3. іст. Плата князеві, поміщикові тощо за шлюб. Стануть розказувати, ..як ніхто ні женився, ні заміж не йшов, не заплативши куниці… (Мирний, II, 1954, 86); — Скрізь немає добра, бо панів багато,— сказала Катерина. — А певне, що так, приміром, наш сотник, прийдеш до нього з проханням, поклін клади, аж два червоних, та ще й курку, та ще й качку, а весільну куницю, аж п’ять злотих (Панч, III, 1956, 169).

4. іст. Грошова одиниця. Захар Беркут, прийшовши до нього, обіцяв йому десять куниць плати, щоб навчив його своєї примови (Фр., VI, 1951, 35).

5. рідко. Волоть очерету. По той бік очерет стояв чорною стіною, стиха похитуючи червонуватою куницею, злегка шелестячи пожовклим листом (Мирний, IV, 1955, 23); Дніпрові плавні. Позолота сонця на стиглих куницях очерету. Постріл (Епік, Тв., 1958, 598).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 399.

Куниця, ці, ж.

1) Куница. Ось як раз попалась мені лисиця, або куниця. Кв.

2) Куній мѣхъ. Крийся, зятю, та куницями, куницями та лисицями. Мет. 185.

3) Выкупъ помѣщику за крѣпостную невѣсту (первоначально въ видѣ мѣха, а затѣмъ и денегъ). да́ти куницю. Заплатить такой выкупъ. Ном. № 1316.

4) Метелка на камышѣ. ХС. VII. 417. Ум. Кунична.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 325.

куни́ця = ку́на (зменшено-пест­ливе — ку́ночка, ку́нонька) —

1) дрібна хижа тварина родини ку­ницевих з цінним пухнастим хут­ром, а також хутро цієї тварини; персонаж казкових сюжетів; з най­давніших часів куниця була для звіроловів найціннішою здобич­чю, тому в Україні аж до XVст. правила за гроші; кунна грошова система змінювалася залежно від вартості срібла (гривна коштувала 20 —30 кун); за повір’ями, як вуж чи жаба, відбирає молоко в корів; подекуди звірка називали домовико́м. Да поїдемо, брате, у чистеє поле, у чистеє поле куну ловити (П. Чубинський);

2) у весільному обряді — наречена; свати звичайно представляються звіроловами, мис­ливцями, бо молода є дорогим зві­ром, якого неодмінно треба вполю­вати: «Вчора звечора та порошенька впала, А опівночі та ку-ночка походила, А к білому світу старости на слід нагодилися… Ви­ляй, не виляй ти, молода дівочко, Виляй, не виляй, а старостам руку дай»; з огляду на цінність хутра ку­ниці, вона символізувала не лише наречену, а й просто гарну дівчину чи поважну жінку, як у колядці: «Ой не є ж тото сива кунонька, Але ж є тото бай-ґаздинонька»; тварина пов’язана з еротичною символікою; найпотаємнішу жі­ночу принаду іменували ку́ною, ку́нкою, ку́ночкою. Говорили старости законні речі про куницю (Г. Квітка-Основ’яненко);

3) тіль­ки куни́ця у давнину — плата кня­зеві, поміщикові за дозвіл на шлюб (спочатку у вигляді хутра, а потім і грошей), які звалися куни́чними; у сполученні: да́ти куни́цю — у весільному обряді — заплатити ви­куп за шлюб.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 320-321.