КЛИН

КЛИН, ч.

1. род. а. Загострений з одного кінця шматок дерева або металу для розколювання, розщеплення чого-небудь. На крутеє дерево треба крутого клина (Номис, 1864, № 3890); Клин.. становить основну частину інструментів для коління (Курс фізики, І, 1957, 95); Для роз’єднання перехідної втулки й свердла користуються клином, який вставляється у вікно втулки (Токарна справа, 1957, 163).

◊ Вби́ти (заби́ти) клин між ким — роз’єднати, посварити кого-небудь із кимось. Володимир Ілліч був непримиренним до тих, хто.. намагався вбити клин між партією і народом (Ком. Укр., 4, 1960, 58); — Ні, товаришу Попович,— продовжував Бондаренко. — Це якраз ви та ваші друзі хочете.. забити клин між нами (Головко, II, 1957, 464); Клин кли́ном [тре́ба] вибива́ти (ви́бити, виганя́ти і т. ін.) — знищувати наслідок якоїсь дії або стану тими ж засобами, через які він стався. [Суховій:] Швидше похмели мене, бо пече!.. І поговірка каже, що клин клином треба виганяти (Кроп., V, 1959, 313); Кли́ном не ви́б’єш (не ви́женеш) чого з кого — щось не піддається дії, впливові, міцно тримається в комусь. З людського серця нічого клином не виб’єш… (Стельмах, Хліб.., 1959, 411).

2. род. а. Про трикутну, часто висунуту гострим кінцем уперед форму чого-небудь. Навіть дяк задирав угору клин бороди, дмухав на нього і захоплено хрипів (Стельмах, Хліб.., 1959, 225); Тихо кличуть ключі журавлині, І за горами тане їх клин (Мас., Сорок.., 1957, 105); // Вузька трикутна смуга тканини, що є частиною одягу тощо. Вона раз у раз відкидала рукою клини своєї благенької кофти (Кос., Новели, 1962, 145).

3. род. у. Частина земельного угіддя, що виділяється за певною ознакою (за родом посіву тощо). Під цю культуру була відведена майже четверта частина зернового клину (Соц. твар., 1, 1956, 4); Яскраво зеленів обмитий дощами озимий клин на пагорбах за містком (Коз., Гарячі руки, 1960, 128); // Ділянка землі взагалі. Обійшла [Горленко] сівачів, придивлялася скрізь до роботи, перевіряла якість зерна та номери сівалок, що висівали на великому клині ячмінь (Крот., Сини.., 1948, 50); — На отому клину в сто гектарів, що коло вітряка, нас буде троє в полі (Кучер, Трудна любов, 1960, 473).

4. у знач. присл. кли́ном. У формі гострокутного трикутника. Він жив на самому кінці села, там, де глибокий яр входив у ліс вузьким клином (Н.-Лев., II, 1956, 271); Радянські війська врізались клином у розташування армій фашистських загарбників (Смолич, Розмова.., 1953, 49).

◊ Світ [не] кли́ном зійшо́вся; [Не] кли́ном земля́ зійшла́ся на кому-чому — це [не] єдина людина, предмет, вихід і т. ін.; нема інших [є й інші]. Про мене — байдуже: світ не клином зійшовся: не буде Галя — буде другая… (Мирний, III, 1954, 234); — Та хіба на Сотникові світ клином зійшовся? — дивувався і обурювався Кузьмич (Руд., Вітер.., 1958, 246).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 182.

Клин, на, м.

1) Клинъ. Клин клином виганяй. Ном. № 3886. Является составною частью различныхъ снарядовъ, напр., ткацкаго станка, (Вас. 171), маслобойни (Шух. І. 163) и пр.

2) Кусокъ ткани въ видѣ треугольника, какъ составная часть одежды. Шух. І. 153. Вас. 155.

3) Родъ рыбы. Ум. Клинець, клинок, клинчик.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 251.

клин (зменшені — клине́ць, кли­но́к, кли́нчик) — загострений з од­ного кінця шматок дерева або ме­талу для розколювання, розщеп­лення чого-небудь; кажуть: «Без клина і плахи не розколеш», «Без клинка не розколеш пенька»; про якусь невідчепну думку кажуть: «Засів йому клин у голові»; у наро­ді — символ незгоди, звідки фра­зеологізму вби́ти (заби́ти) клин, кли́ном заї́хати між ким — роз’єд­нати, посварити когось з ким-небудь. Клин клином виганяй (М. Номис); На крутеє дерево треба кру­того клина (М. Номис); Яка діра, такий клин (І. Франко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 291.