КИЙ

КИЙ¹, я, ч.

1. Частина тонкого стовбура або грубої гілки, відрізана від дерева й очищена від пагонів. Хто схоче пса вдарити, той кия найде (Номис, 1864, № 5278); // Палиця (у 1 знач.). Чабан прокинувся — аж перед ним Гадюка, Він києм бух — і витяглась зміюка (Гл., Вибр., 1951, 89); Кожний тримав у руках якусь зброю. Були сокири, барди, ломи, киї, рогачі (Смолич, II, 1958, 35); // Удар палицею. Крім звичайних дисциплінарних кар, Панталасі присуджено тепер дати в присутності всіх в’язнів 50 київ (Фр., II, 1950, 241); Після ста київ можна було душею в небо злетіти. Але, мабуть, душа у Стаха Лютека була не легка на вагу, і в небо вона не полетіла (Рибак, Переясл. Рада, 1953, 190).

◊ Не ки́єм, то па́лицею — однаково, все одно; Покуштува́ти киї́в див. покуштува́ти.

2. Довга пряма палиця для гри в більярд, один кінець якої тонший, а другий — грубший. Розвалившися на софі.., сидів [Герман] німо, ..прислухаючися гаморові, що йшов із сусідніх покоїв, стукові більярдових київ о кулі (Фр., VIII, 1952, 381); Коли Василь виходив, ..потрапив у більярдну, за широким синім столом якої майстерно виляскували киями якісь чубаті молоді люди (Грим., Незакінч. роман, 1962, 191).

КИЙ², невідм., займ., перев. у сполуч. зі сл. біс, чорт, дідько і т. ін., діал. Який. — А горілка є? — якось понуро спитав Чіпка.— Кий біс, хоч би капелька… порожня пляшка… Бач!— і Порох показав над вікном порожню пляшку (Мирний, І, 1949, 255);— Кий, до лиха, ви батько? (Досв., Вибр., 1959, 38).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 148.

I. Кий, ки́я, м.

1) Палка, трость. Язик доведе до Київа і до кия. Ном. № 1125. Один тілько мій Ярема на кий похилився. Шевч. 207.

2) Дубина, палка, на концѣ которой шаровидное утолщеніе отъ оставленной части корня. Приходить багато народу з мечами й киями. Єв. Мр. XIV. 43. Ум. Кийок, кийочок. Которий козак не міє в себе шаблі булатної, пищалі семип’ядної, той козак кийка на плечі забірає, за гетьманом Хмельницьким ув охотне військо поспішає. Мет. 391, 392. Ув. Киюра, кияка, кияра. Як сім раз одважить киякою, то хліба більше не їстимеш. К. ЧР. 273.

II. Кий, мѣст. сокращенное изъ який въ выраж. кий біс! Гліб. Кий чорт! Мнж. 61.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 237.

кий (зменшені — кийо́к, кийо́чок) — частина тонкого стовбура або грубої гілки, відрізана від дере­ва й очищена; зазвичай була при­значена для биття, покарання (у запорожців було так зване кийове́ кара́ння); застерігають: «Хто мене пом’янув, щоб кий не минув!»; та­кож ціпок; кий служив і за зброю: «Котрий козак не має в себе шаблі булатної, пищалі семип’ядної, той козак кийка за плечі забирає, за гетьманом Хмельницьким в охотне військо поспішає». Хто хоче пса вдарити, той кия найде (М. Номис); Один тільки мій Ярема на кий похилився (Т. Шевченко); Язик до­веде до Києва і до кия (М. Номис); Весна, весна, наша весна, Та що ж ти нам принесла? Старим бабам по кийочку, А дівчатам по віночку! (пісня); фразеологізми: облама́ти кий — дуже побити; не ки́єм (не кийко́м), то па́лицею — однаково. Як буду женитися, то покличу ди­виться і віддячу не кийком, то па­лицею (приказка).

Кий —

1) напівлегендарний полянський князь, який, на думку деяких дослідників-істориків, жив у першій половині VIст.; у «Повіс­ті временних літ» читаємо: «Коли б Кий був перевізником, то не хо­див би він до Цесаргорода. А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря»; від його імені походить назва міста Києва, що було заснова­но нібито 430 р. (про цю дату гово­рять польський історик М. Стрийковський та український Ф. Прокопович); підтримував зв’язки з візантійським імператором (найвірогідніше, з Юстиніаном І), був з великою шаною прийнятий при константинопольському дворі, на­магався закріпити свою владу на Дунаї, де збудував городок Києвець;

2) Кий, Щек, Хори́в і Ли́бідь — три брати й сестра, які, за переказом, наведеним у «Повісті временних літ», були засновниками Києва; археологічними розкопками на згаданих у «Повісті» київських горах (Старокиївській, Киселівці, Щекавиці, Хоревиці) знайдено золь­ники поселень і городищ, що по­клали початок Києву.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 283-284.