ЗВАТИ

ЗВА́ТИ, зву, звеш, рідше зову́, зове́ш, недок., перех.

1. Іменувати кого-, що-небудь; називати, прозивати. Був собі чоловік та жінка. Чоловіка звали Нечипором, а жінку Пріською (Кв.-Осн., II, 1956, 101); — Як вас зовуть?— спитала [дівчина]. — Павло (Вовчок, І, 1955, 149); Я не знав, як її [квітку] звати — і від того вона двічі мені миліша (Коцюб., II, 1955, 290); Вже відлетіли у краї чужі Ті птиці, що вважав я ластівками, А звуть їх по-ученому — стрижі (Рильський, III, 1961, 306); Всім нам було цікаво, як звати нового товариша і звідки він (Донч., Перемога.., 1949, 4); Нагадала [Настечка] братику, що всю рідню їхньої матері по-вуличному звали Соловейками, і не раз, коли мати тулила до себе її і маленького Левка, називала їх солов’ятами і казала, що вони будуть так співати, як і їхній дід (Стельмах, II, 1962, 126); Як шкода, що немає Марії, його вічно юної і жвавої дружини, яку він жартома звав «циганчам"! (Дмит., Наречена, 1959, 124).

◊ Помина́й як зва́ли (як зва́ти) див. помина́ти.

2. Характеризувати кого-, що-небудь якимось словом, виявляючи своє ставлення, свою оцінку. Дивлячись на своє життя, він звав його не безщасним і не бездольним, але трудним (Мирний, І, 1954, 150); Карпо не зачіпав дівчат, не жартував з ними. Дівчата звали його гордим (Н.-Лев., II, 1956, 272); Наш Київ матір’ю недаром Усі міста братерські звуть… Ніхто руїнницьким ударом Не міг йому затьмити путь (Рильський, III, 1961, 98); // Іменувати кого-небудь якось, вважаючи, маючи кимось, чимось для себе. Вийшли з хати батько й мати В садок погуляти, Порадитись, кого б то їм Своїм зятем звати? (Шевч., II, 1953, 363); [Іфігенія:] Чи він живий, Мій Ахіллес?.. Тепер уже не мій, Там, може, еллінка або троянська бранка Зове його своїм… (Л. Укр., І, 1951, 161); — А я тобі яка мама, вражий сину? Дідько звінчав вас на смітнику, а ти мене мамою зватимеш? (Коцюб., І, 1955, 55).

3. розм. Кликати кого-небудь. Галя дивиться — на самому шпилечку Карпо стоїть, зове її: Іди сюди! (Мирний, IV, 1955, 121); Коли ж розчавлений впаду, На поміч я не буду звати (Дмит., Осінь.., 1959, 14); // Запрошувати куди-небудь, до когось. Безліч дуків він стрівав Та панів на всіх дорогах, А ніхто його не звав Пригостити, крім убогих (Граб., І, 1959, 370); Зараз вона почала зо мною мову, стала мене до себе звати (Вовчок, І, 1955, 374); // Заклика́ти до чого-небудь. І повні скорбного чуття, Орли за хмарами літали І ситих жаб уже не звали з болот до вищого життя (Олесь, Вибр., 1958, 27); Ідуть полки, і світлий марш гримить І зве бійців для дальшого походу (Бажан, І, 1946, 159); // також без додатка, перен. Вабити. В уяві стали очі карі, вони зоріють і зовуть… (Сос., І, 1957, 410); В суботній час серед вітрів і піни Так уродилась пісня України,— І в дальнє море — у суботній час — Вона зове і пориває нас (Рильський, І, 1960, 237).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 462.