ЗАКУРИТИ

ЗАКУРИ́ТИ¹ див. заку́рювати.

ЗАКУРИ́ТИ², и́ть і ЗАКУРІ́ТИ, закури́ть і рідко. закурі́є, док.

1. Почати диміти, виділяти дим або ароматичну речовину; задиміти. Закуріли комини на черепичних дахах, і запахло з кожної печі смачною стравою (Кучер, Чорноморці, 1956, 392); Мар’ян кладе дровця, у піч, виймає з кишені кресало, кремінь і губку. Затанцювали іскри навколо пальців чоловіка, .. і відразу по хаті приємно, духом бджіл, закадила, закурила губка (Стельмах, І, 1962, 178); Наймити старались, і скоро на степовій могилі купа ладану закуріла й пойнялась полум’ям (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 33); // Запарувати. Закурила земля димом та парою (Н.-Лев., IV, 356, 13).

2. Огорнутися здійнятою курявою, здійнятим з землі снігом і т. ін., запилити. Закуріли киптягою токи, де перевівали купи намолоченої пашні (Мирний, IV, 1955, 248); — Ну й швидка! — з подивом і повагою признав Данило, коли за Мариною закурили небруковані печерські дороги (Смолич, Мир.., 1958, 45).

3. тільки закурі́ти. Вкритися кіптявою; закоптитися. У хаті в тебе, Параско, як у сажу: лави не змивані, комин закурів, як у винниці (Барв., Опов.., 1902, 108).

4. Почати віяти, мести, здіймаючи сніг, куряву і т. ін. (про вітер, заметіль і т. ін).. Уже ніч, глуха, темна і, засілла землю, зірвався вітер, закурив снігами (Фр., III, 1952, 221); Шугнули з-під млина вітринята, подалися поміж мерзлими бур’янами, закуріли десь аж під гаєм (Вас., І, 1959, 196); // безос. А надвечір крутнула справжня завірюха, забило, закуріло (Донч., III, 356, 128).

5. Здійматися в повітря, стелитися, витися над землею (про дим, куряву, сніг і т. ін.). Поважної ходи Роман не знає: поклич його — підбіжить з підскоком, пошли куди — подасться так, що тільки пісок закурить (Вас., І, 1959, 59); // безос. Пройшов до ясел, набрав у руку полови і кинув — суха, аж закуріло з неї (Головко, І, 1957, 322).

Аж (ті́льки) закури́ть (закурі́ло), безос. — уживається на позначення дуже швидкого руху. Мати стращає, що змерзну. І чого б я змерз? Та я як чкурну, аж закурить! (Мирний, IV, 1955, 289).

6. перен. Швидко піти, поїхати і т. ін., здіймаючи на своєму шляху куряву. Під’їжджаємо до міста. Пан закурів коло нас і випередив. В’їхали в місто. Хутко проторохтіли порожніми улицями (Вовчок, І, 1955, 137); Все поглядає [Костя] на дорогу.. Чи не закурить на ній вертлявий газик голови колгоспу (Цюпа, Вічний во-гонь, 1960, 209).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 174.

Закури́ти, ся. См. Закурювати, ся.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 56.