ЗАКЛИНАННЯ

ЗАКЛИНА́ННЯ, я, с.

1. Дія за знач. заклина́ти

2. За марновірними уявленнями — усталена словесна формула, звичайно супроводжувана відповідними діями, що має магічну силу; замовляння. Знахарка перехрестила, покропила свяченою водою вікна, двері. Прошептала якесь заклинання (Є. Кравч., Бувальщина, 1961, 36); В основі магії лежала віра первісних людей в те, що з допомогою заклинань та обрядів можна впливати.. на хід явищ і подій в навколишньому світі (Нар си стар. іст. УРСР, 1957, 21).

3. Те саме, що проклі́н. Яких тільки заклинань, погроз і репресій не вживали [німці], скільки лиха зазнали робітники за повільність ремонту! (Ле, Мої лист 1945, 217).

4. перен. Настійне прохання, благання.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 148.

Заклина́ння, ня, с. Заклинаніе. Заклинане, як гадина укусить. МУЕ. III. 53.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 49.

заклина́ння = закля́ття = замов­ля́ння = примовля́ння = примо́ва — усталена словесна формула, що звичайно супроводжується відпо­відними діями і має нібито магічну силу; сильне побажання про здійс­нення чогось і віра, що так воно й станеться, виражені в такій сло­весній формулі; породжено вірою в магічну силу слова; замовляння можуть бути довші й коротші, по­зитивні й негативні; складаються звичайно з таких частин: вступ (за­чин), побажання, порівняння уш­кодженого з ідеальним, закінчен­ня (закріплення) формули; у біль­шості замовлянь збереглися лише окремі частини; найдавніші з них дійшли до нас в договорах Ігоря з греками (944 p.); бувають закляття на хвороби, на кровотечу, на хворі зуби; часто заклинали на навер­нення парубка на любов до дівчи­ни, на дівочу красу; були закляття й на силу природи, — щоб не було морозу, щоб сонце світило, щоб дощ ішов (звідси «іди-іди, дощику, зварю тобі борщику»); грізними сприймалися закляття батьків на дітей, бо вони звичайно сповнювали­ся; деякі закляття перейшли в обря­ди, — коли весною вперше бачать у польоті диких гусей, журавлів, лас­тівку, то підкидають угору, що під руку потрапляє — солому, грудку землі, шапку з голови, і кажуть: «Гуси, гуси, вам на кубло, а нам на тепло!» або «Ластівко, ластівко! На тобі веснянки, дай мені білянки!»; топчуть перші весняні квіти і про­казують: «Щоб на той рік діждати сон-траву (ряст) топтати» (звідси топтати ряст у значенні «жити» і не топтати вже рясту у значенні «померти»); закляття звичайно ма­ють певну форму — не рівноскладовий, а часом і рівноскладовий ритм, як і приповідка; часто мають двочленну форму: «В печі огонь горить і тліють дрова — так би тліло й горіло серце у ворога мого» або «Як сей льон ізиходить, то щоб до ме­не усі люди ізиходились та мене сва­тали!»; про закляття (власне само-закля́ття) читаємо в Іпатіївському літопису, коли князі клянуться ви­конати договір; плач Ярославни у «Слові о полку Ігоревім» — це похо­ронне голосіння із закляттям при­родних сил; див. ще о́гненний бу́гало, прика́зування. Заклинання, як гади­на, укусить (Словник Грінченка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 234.