ЗАДУВАТИ

ЗАДУВА́ТИ¹ і ЗАДИМА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗАДУ́ТИ, заду́ю, заду́єш і задму́, задме́ш; мин. ч. заду́в, ла, ло; док.

1. неперех. Починати дути, віяти, повівати звідки-небудь (про вітер). Коли задимав [вітер] зі сходу, вода в Неві сіріла (Ільч., Серце жде, 1939, 149); Задув із сходу вітер. І дув два дні, не перестаючи (Тют., Вир, 1964, 460).

2. тільки недок., неперех. Дути, віяти, проникаючи, потрапляючії куди-небудь; завівати. — Вирив вам дучку в повний профіль… Не дуже, правда, розкішна, але сухо. І зверху не проб’є, і вітер не задуватиме (Гончар, III, 1959, 216); В роздрібній крамничці була вибита шибка. Вітер задимав у неї (Ільч., Серце жде, 1939, 246).

3. тільки задува́ти, заду́ти, перех., безос. Подувом вітру наносити, накидати що-небудь. В сарай задувало сніг (Коп., Лейтенанти, 1947, 219).

4. перех. Гасити вогонь, світло, дуючи на них. Каганець горить добре і його ніщо не задима (Сл. Гр.); [Воєвода, Ольшанський і кілька рицарів.. (Співають):] Раптом вікно затремтіло, І вітер свічку задув… (Коч., П’єси, 1951, 212); * Образно. Якимсь дивом іще трималась на потилиці [у Варчука] збита набік сива шапка. А вітер задував вогник червоного волосся і задути не міг (Стельмах, II, 1962, 391).

5. тільки док., неперех., розм. Те саме, що затруби́ти. Задули вівчарі в трембіти (Гжицький, Опришки, 1962, 18); Побачивши ворога, задув [Святослав] у ріг голосно, ..протяжно… (Он., Іду.., 1958, 59).

ЗАДУВА́ТИ², а́ю, а́єш, недок., ЗАДУ́ТИ, у́ю, у́єш, док., перех., техн. Пускати в дію (домну). В травні 1922 року краматорці задули першу домну (Цюпа, Україна.., 1960, 58).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 116.

Задува́ти, ва́ю, єш, сов. в. заду́ти, дму́, ме́ш, гл. Задувать, задуть. На ніч стануть світло задувати. Макс. (1834), 158.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 36.