ЖАЛЬ

ЖАЛЬ¹, жа́лю́, ч.

1. Важкий настрій, що викликається якоюсь невдачею, горем і т. ін.; сум, печаль, скорбота. І жаль, і горе, і кохання — все заразом піднялось в її душі й неначе затопило всю її душу слізьми (Н.-Лев., II, 1955, 238); Ой із журби та із жалю.. Погуляю понад морем Та розважу своє горе (Шевч., II, 1953, 152); Великий жаль за рідною матір’ю проніс через усе своє життя Коста Хетагуров (Тич., III, 1957, 409).

◊ На [превели́кий] жаль, вставне словоспол. — виражає жалкування з приводу чого-небудь. На превеликий жаль, у мене нема знайомих в Кишиневі (Коцюб., III, 1956, 258); Дід зітхнув. На жаль, тут не було ніяких сумнівів: донька не повернеться (Ю. Янов., І, 1958, 562).

◊ Жа́лю́ додава́ти — збільшувати переживання, тугу, печаль. В Путивлі граді вранці-рано Співає, плаче Ярославна, Як та зозуленька кує, Словами жалю додає (Шевч., II, 1953, 336); Жаль [живи́й] бере́ (взяв, пройма́є, пройня́в) [за се́рце]; Жаль огорта́є (огорну́в, обня́в) кого — стає дуже важко кому-небудь, охоплює туга, сум, почуття скорботи когось. Аж жаль бере, як розказать: З Овечок перше вовну драли, А далі м’яса забажали, Та й ну щодня Овець качать (Гл., Вибр., 1957, 97); Жаль пройняв Максима, як він побачив, що свого б’ють (Мирний, II, 1954, 129); Харитю живий жаль бере за серце (Коцюб., І, 1955, 16); Почав мій Данило в дорогу зряджатись. Такий-то жаль мене обняв, як проводила його за село (Вовчок, І, 1955, 63); Завдава́ти (завда́ти) жа́лю́ кому — засмучувати кого-небудь, наводити тугу, печаль на когось. Шумить діброва на горі, та тільки жалю мені завдає (Н.-Лев., II, 1956, 325).

2. Співчутливе ставлення до чийого-небудь горя, переживання; жалість, співчуття. Тільки в серці збиралась ненависть до Петра та жаль до Насті (Коцюб., І, 1955, 23).

3. перев. мн. Незадоволення з приводу чого-небудь: скарги, нарікання. Недомовлені гіркії жалі В рідній пісні почув я колись (Л. Укр., І, 1951, 349); Туди [в серце] складав він всі теплі слова, всі жалі і всі прощення, які мав пронести крізь найстрашніші вогнища війни (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 100).

◊ Ма́ти (чу́ти) жаль до кого — бути незадоволеним ким-небудь, нарікати на когось. Була дівка, як огірочок, а стала, немов черниця. Схудла, мовчить і до батька жаль має, А він чим винен? (Коцюб., II, 1955, 33): — Я чув жаль до себе, до вас, до матері (Коб., III, 1956, 228).

ЖАЛЬ² , присудк, сл.

1. кого, чого. Про жалість (у 1 знач.), співчуття до кого-, чого-небудь; жалко, шкода. Матері кожної дитини жаль, бо котрого пальця не вріж, то все болить (Укр.. присл.., 1955, 127); Жаль, жаль Енея-неборака, Коли його на міль, як рака, Зевес допустить посадить (Котл., І, 1952, 197); Лаврінові стало жаль молодої жінки (Н.-Лев., II, 1956, 326): // з інфін. і з спол. щ о. Про співчуття, що виникає внаслідок чого-небудь; жалко. Пеклись тут гарні молодиці, Аж жаль було на них глядіть, Чорняві, повні, милолиці (Котл., І, 1952, 140); Як вирветься сокира з рук — Пішла по лісу косовиця, Аж страх, аж жаль було дивиться (Шевч., II, 1953, 59); Добре, що ти маєш польські книжки, тільки жаль, що такий малоцікавий автор попався тобі (Коцюб., III, 1956, 152); // на кого — що. Про почуття незадоволення, образи. Їй.. жаль на Гната, а ще більший жаль на Настю (Коцюб., І, 1955, 64); [Хвора:] Я знала тільки, що мені так жаль, Так жаль на ворогів і жаль на подоланих (Л. Укр., І, 1951, 119).

2. кого, чого і з спол, щ о. Про почуття смутку, журби; жалко, шкода. Сумно стало Максимові серед лісу; жаль йому стало своїх степів безкраїх (Мирний, II, 1954, 119); Адже й їй жаль, що вони розлучились (Коцюб., І, 1955, 26); — Червоная калинонька, А біленький цвіт; Ой чи не жаль тобі, Галю, Молоденьких літ?.. (Л. Укр., 1,1951, 323).

3. чого і з інфін. Про небажання витрачати, віддавати що-небудь, позбуватися чогось. — Сопілку даси.? — Дам! — рішив Семен, хоч йому дуже жаль було сопілки (Коцюб., І, 1955, 100).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 507.

I. Жаль, лю, м.

1) Скорбь, горе, горесть. Ой настала жаль туга да по всій Україні. К. ЧР. 20. Такий уже сум мене візьме, такий жаль обійме, що й світ мені не милий. МВ. І. 8. Ой тепер наше Запорожжя у великому жалю. Н. п. Піду до річеньки, з жалю утоплюся. Мет. 17. Жа́лю завдава́ти, завда́ти, нароби́ти, начини́ти, жаль чини́ти, роби́ти. Причинять, причинить скорбь, печаль, горе. Тепер мене покидаєш, серцю жалю завдаваєш. Мет. 15. Як я тебе в військо дам, собі жалю я завдам. Макс. (1849), 96. Ой Галю, Галю, не роби жалю! Мет. 84. Молодії да козаченьки да жалю начинили. Лукаш. 68.

2) Жалость, состраданіе, сожалѣніе. І до мого горя ти жалю не маєш. Котл. Н. Полт. Ти не маєш жалю до рідної своєї дитини. Шевч. 293. Панська ляхівська сокира без жалю облупила, обголила милі гори нашої України. Левиц. І. 203. Жаль бере, взяв, обня́в. Охватила скорбь, жалость, сожалѣніе. Бере живий жаль, як згадаєш старовину. Ном. № 680. Взяв її жаль, як почула вона, що Ганна плаче. Левиц. І. Візьме матір жаль, вона й пошле останні гроші (синові). Левиц. І. 68. Жалю́ по кісілю́! Пустяки! не стоитъ жалѣть. Ном. Ум. Жальок. Ой ішов я лісом темненьким, надибав мене жальок тяженький. Гол. І. 295.

II. Жаль нар. Жаль, жалко. Жаль багатому корабля, а бідному кошеля. Ном. № 4716. Ой не так мені жаль за півста кіньми, ой як мені жаль за моїм конем. Чуб. ІІІ. 289. Жаль його та й на його, що таке погане діло вчинив.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 474.