ДІДЬКО

ДІ́ДЬКО, а, ч.

1. фольк. Те саме, що біс¹. Їй прийшли на думку чорні рогаті дідьки (Н.-Лев., III, 1956, 160); — Це вони.. трималися народної приказки.., знаєш, тієї, що, мовляв, чеши дідька зрідка, бо кострубатий (Вільде, Повнол. діти, 1960, 367); * У порівн. Стане [Параска] в цвинтарі та й заглядає в церкву через поріг — як той дідько боїться ладану та хреста (Н.-Лев., II, 1956, 18).

2. Уживається як лайливе слово. — Певно, таки віддадуть мене за того вусатого дідька, що має вівці… (Коцюб., II, 1955, 146); — А най йому дідько оре! Їдьмо з нами козакувати (Панч, Гомон. Україна, 1954, 346); Чомусь подовгу стояли на кожній станції. На кожному підйомі притишувався й без того повільний хід [поїзда].. Напутив же його якийсь дідько поїхати цим безплацкартним «максимом»! (Шовк., Інженери, 1956, 156).

◊ Ді́дько зна́є; Сам ді́дько не зна́є — важко сказати, невідомо, не знати. [Карпо:] Дідько вас, бабів, знає, який у вас язик: як засвербить, то кого ви тільки не опаскудите! (Кроп., II, 1958, 165); Сам дідько десь не знає, як тобі міняться дівчата (Стельмах, Хліб.., 1959, 58); Ді́дько йому́ (їй) ра́дий див. ра́дий; Ді́дька ли́сого — нізащо, ніколи. [Ромашка:] Ну, щоб я пішов агітувати проти плану, то це вже дідька лисого (Мик., І, 1957, 59); Ді́дько несе́ (приніс́) кого — іде небажаний, нежданий хтось. [Xаїм:] Вже либонь дідько несе нашого пана (Кроп., V, 1959, 267); Хтось стукає в сінешні двері. Кого це дідько приніс?.. (Руд., Остання шабля, 1959, 43); На яко́го ді́дька? — навіщо?, для чого? — То виходить, годиться, щоб пропадала марно козацька сила без доброго діла..? То для чого ж ми живемо? На якого дідька ми живемо? (Довж., І, 1958, 230); Хай (неха́й) йому́ (їм і т. ін.) ді́дько! —те саме, що Хай (неха́й) йому́ (їм і т. ін.) біс (див. біс¹); Яко́го ді́дька? —чого?, чому? — Якого це дідька вони [свині] лізуть під віз? — крикнув Балабуха (Н.-Лев., III, 1956, 27).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 300.

Ді́дько, ка, с. Чортъ, дьяволъ, домовой. Грин. ІІІ. 385. Дівчинонько, приніс тебе дідько, розсіяв я пшениченьку рідко. Мет. 28. Який би враг примусив мене жартувать із гетьманом, коли б сам куций дідько не засів мені в серці. К. ЧР. 164. Дідько не дідько, а й людей таких рідко. Козел. у. Ді́дька ма́ти. Не имѣть ничего. В кишені дідька має. Рудч. Чп. 122.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 389.

ді́дько — біс, чорт; у словнику П. Беринди пояснюється як «сице ніциї обикоша діавола именовати»; для народної мови характерні вирази ли́сий ді́дько, ку́ций ді́дько; у дохристиянських віруваннях дідь­ками вважали різних злих божків природи (наприклад, кажуть: «Ку­кіль — то польового дідька робо­та»); уживається також як лайливе слово, пop. в І. Багряного: «Якого дідька прешся?», «їди хоч до дідька в зуби!»; те саме значення маємо також у похідних утвореннях — ді́дьків, ді́дьчин, ді́дьчий, зокрема у сполученні ді́дьча (ді́дьчина, ді́дько­ва) ма́ти (мама), як і чортова ма­ти (наприклад у лайливому вислові: «Іди до дідьчої мами!»); уживаєть­ся також у проклінних виразах, як-от: «Най ти [тобі] дідько голову зломить!»; разом з тим сама назва дідька зближує його з дідами, пра­пращурами; Є. Онацький зазна­чає: «Нема сумніву, що коли в до­християнські часи у нашому наро­ді був сильний культ предків, най­більш пошанований серед них називався Дідом: він був родин­ним богом. З християнством, коли всі поганські боги перетворилися в демонів, цієї долі не уникнув і ро­динний бог, що з Діда перемінився в дідька». Взяв дідько кобилу, хай бере і лоша (приказка); Дідько не дідько, а таких людей рідко (приказка); Не людина, а дідько, підши­тий чортом (приказка); Який би ворог примусив мене жартувати із гетьманом, коли б сам куций дідьконе засів мені в серці (П. Куліш); Дів­чинонько, приніс тебе дідько, розсіяв я пшениченьку рідко (А. Метлинський); фразеологізми: [сам] ді́дько зна́є— важко сказати, невідомо, не знати; ді́дька ли́сого — нізащо, ні­коли; ді́дька ма́ти — нічого не ма­ти; ді́дько несе́ кого́сь — іде небажа­ний, нежданий хтось; на яко́го ді́дька? — навіщо?; оди́н ді́дько— те саме; яко́го ді́дька — чого?, чому?

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 188-189.