ДУКАТ

ДУКА́Т, а, ч.

1. іст. Срібна, а потім золота монета, що була поширена в ряді європейських країн. Нащо мені те багатство, Червінці, дукати? Вміє славнеє бурлацтво Без них панувати (Манж., Тв., 1955, 61); Пані Баличина дістала шкіряну торбинку, наповнила її золотими дукатами й міцно зав’язала ремінцем (Тулуб, Людолови, І, 1957, 107); * Образно. Тихо падають з дерев на землю золоті дукати (Стельмах, Вел. рідня, 1951, 812).

2. заст. Жіноча прикраса у вигляді монети. До старенької плахти та почепила [Олена] люстринову запаску, одягла.. шовкову юпку та на шию дукат на бархатці (Кв.-Осн., II, 1956, 155); * У порівн. Мідне листя на старому дубі Мов дзвінкі дукати у намисті (Дмит., Осінь.., 1959, 50).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 433.

Дука́т, та, м.

1) Червонецъ. От тобі сто дукатів. Рудч. Ск. II. 202. Набив дукатами гаман. К. МБ. III. 241. Як доживе було которий запорожець до великої старости, що воювати більш не здужає, то наб’є черес дукатами…. да іде в Київ бенкетувати. К. ЧР. 84.

2) Жетонъ или монета, носимая женщинами на шеѣ. Гол. Од. 22.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 455.

дука́т = дука́ч (зменшено-пест­ливе — дука́чик) —

1) старовинна срібна, а потім золота монета; були поширені в ряді європейських країн; ознака великого багатства, символ скарбу. Набив дукатами гаман (П. Куліш); Нащо мені те багатство, Червінці, дукати? Вміє славнеє бурлацтво Без них панувати (І. Манжура);

2) старовинна жіноча прикраса у вигляді монети, яку носили в намисті. До старень­кої плахти та почепила [Олена] люстринову запаску, одягла шовко­ву… юпку та на шию дукат на бар­хатці (Г. Квітка-Основ’яненко). Гостинці виймала: І хрестики, й ду­качики, й намиста разочок Яриночці (Т. Шевченко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 205.