ДУДКА

ДУ́ДКА, и, ж.

1. Народний духовий музичний інструмент у вигляді порожнистої трубки з отворами. Ой піду я лісом, лугом, Там мій милий оре плугом, Оре плугом, в дудку грає (Чуб., V, 1874, 15); З інструментів, які були популярні.. на Україні, [чеський музикознавець] відзначає також дудку (Нар. тв. та етн., 3, 1958, 71).

◊ В одну́ ду́дку гра́ти з ким — бути заодно з ким-небудь. Дивно виходить: удаєте з себе таких «лівих», а насправді — в одну дудку з українськими «самостійниками» граєте (Головко, II, 1957, 464); Танцюва́ти під чию-не́будь ду́дку — беззаперечно виконувати чиї-небудь бажання, підкорятися в усьому комусь. Усі танцюють під Лялину дудку: що ясновельможна панна захоче, те й мусить бути (Вільде, Повнол. діти, 1960, 290).

2. Трубка з порожнистого стебла, стовбура рослини. Підбіг [Андрій] до дітей, вихопив у одного гарбузячу дудку й почав їх тіпати нею по плечах (Вас., II, 1959, 241); Він ніколи не робив з бузини дудок, які стріляють (Донч.,У, 1957, 57).

3. спец. Сигнальний інструмент у вигляді трубки з розширеним кінцем. Крізь розбите вікно вривалося попихкування й короткі гудки паровоза, протяжне сурмління дудок стрілочників (Шовк., Інженери, 1956, 371); Здалеку долинув звук лісникової дудки (Шиян, Гроза.., 1956, 86); Ранком варилась кава, співала дудка горніста (Ю. Янов., І, 1958, 53).

4. перен., розм. Про вузьку одежу, що щільно облягає тіло. Не шляпки, не дудки-штанини Вкрашають юнацькі літа. Краса молодої людини Ось тут, у труді, розцвіта! (С. Ол., Вибр., 1959, 223).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 431.

Ду́дка, ки, ж.

1) Ум. отъ дуда. Наші козачки танцювали під польську дудку. К. ЧР. 219.

2) Трубка.

3) Стебель, стволъ растенія, полый въ срединѣ. Як чорт улізе в очерет, то в котру схоче дудку грає. Стор. МПр. 154.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 453.

ду́дка = ду́да —

1) (зменшене — ду́дочка) народний духовий музич­ний інструмент, різновид сопі́лки (див.), у вигляді порожнистої труб­ки з отворами; відомий казковий образ калинової дудочки (сопіл­ки), вирізаної з куща, що виріс на могилі вбитої дівчини. Ой піду я лі­сом, лугом, Там мій милий оре плугом, Оре плугом, в дудку грає (піс­ня); Заграй мені, дуднику, у дуду, Нехай своє лишенько забуду (пісня); Ні швець, ні жнець, ні мнець, ні в дуду грець (прислів’я); Вийшла дів­чинка Марійка, Дудочку дістала Та й заграла коломийки — Аж весело стало! (І. Муратов); фразеологіз­ми: в одну́ ду́дку гра́ти — бути за­одно; танцюва́ти під чию́сь ду́д­ку — підкорятися комусь в усьому;

2) тільки дуда́ = коза́ = воли́нка — народний духовий інструмент у вигляді міха (резервуару повітря), виготовленого з не вичиненої шку­ри цапа, з двоматрьома отворами (дерев’яними гніздами). Як дуду надути, так дуда грає (І. Франко); Біда, як дуда, куди йде, то реве (М. Номис).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 204-205.