ДИЯВОЛ

ДИЯ́ВОЛ, а, ч. Те саме, що біс¹; чорт, сатана. — Поїду в Київ, помолюся. Молитва, може, прожене Диявола… (Шевч., II, 1953, 224); — Не хочу я з ним жити, хай з ним чорти та дияволи живуть (Мирний, І, 1954, 158); // Уживається як лайливе слово. Один тільки кучер вигукує: «Ну, дияволи!» та докупи зводить коней (Мирний, IV, 1955, 251).

◊ До дия́вола (к дия́волу) — те саме, що До бі́са (див. біс¹); геть. — Я сказала… незграбно пошито. —Ну і к дияволу її, коли так! — рішила панночка, зірвавши з себе.. блузку (Л. Укр., III, 1952, 602).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 292.

Дия́вол, ла, м. Дьяволъ. А в третій день Христос із труни устав і нам жизнь вічну дарував і сам диявол посоромлений став. Чуб. ІІІ. 25.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 386.

дия́вол — за християнськими ві­руваннями, господар пекла; сата­на (див.); уживається також як лай­ливе слово, пop. фразеологізми: до дия́вола (к дия́волу) = до бі́са (к бі́­су); слово з’явилося разом з уве­денням християнства як нова на­зва зла (нечистої сили), які народ іменував по-різному, а найчасті­ше — чорт (див.); оскільки жива мова обминала пряму назву злої сили, тому з’явився ряд синонімів для останньої — ку́ций, куца́к, ря­би́й, враг, лихи́й, лука́вий, нечи́стий, пop. у П. Гулака-Артемовського: «І сам враг не знайде», «Враг бать­ка зна», у І. Котляревського: «Не взяв його враг», у І. Нечуя-Левицького: «Нечистий мене споку­сив», «Нечистий її знає, з ким во­на знається», у Панаса Мирного: «Дійшло до того, що ніхто вже Ва­реника не щитав і за чоловіка, а так таки за самісінького куцого. Дехто помітив і невеличкі рожки на голові в нього, як стригли в прийомі»; у народній уяві дияволи постають дуже бридкими й звіро­подібними, можуть перекидатися в якусь тварину (чорного пса, ко­та, свиню, цапа, плазуна) або людину (див. Іпатіївський літопис під 1074 p.); заманює людину в боло­то, прірву чи безодню, любить ба­витися з п’яними, заводячи їх у ро­ви, трясовину, воду (як Омелька Кайдаша з «Кайдашевої сім’ї» І. Нечуя-Левицького); з бігом часу стосунки людини з дияволом ста­ли спокійнішими, навіть панібратськими (пop. опис цих стосунків у творах М. Гоголя, де гоголівський сміх — це й боротьба людини з ди­яволом, і втілення останнього в простій людині, що йде на ком­проміс зі злом); святі люди не ли­ше не бояться диявольських каверз та спокус, а, навпаки, ловлять нечистого у горнятку води, пере­хрестивши його своєчасно, їздять верхи на ньому то по Єрусалиму, то по Риму (див. про це в Патери­ку Печерському). Поїду в Київ, по­молюся. Молитва, може, прожене диявола… (Т. Шевченко); А в тре­тій день Христос із труни встав і нам жизнь вічну дарував і сам ди­явол посоромлений став (П. Чубинський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 184-185.