ДЗВІН

ДЗВІН¹, дзво́на, ч. Ударний сигнальний підвісний інструмент, звичайно із сталі або бронзи, у вигляді порожнистої, зрізаної знизу груші, в середині якої підвішений ударник (серце). На дзвіниці вдарили в дзвін, і тонкий.. гук задрижав і розлився по селі на всі долини (Н.-Лев., II, 1956, 267); Часто і поспішно бив на сполох церковний дзвін (Смолич, II, 1958, 31); * Образно. — А хіба це ваш дім? — простодушно спитав Михайлик, рукою широко обвівши й степ, і неозорі далі, і синій дзвін небес (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 47); * У порівн. Мов дзвони, загули кайдани На неофітах (Шевч., II, 1953, 275).

ДЗВІН², дзво́ну, ч. Те саме, що дзвені́ння. Чув дзвін, та не знає, звідки він! (Укр.. присл.., 1955, 185); Враз її збудив звук. Тепер вона зрозуміла — це був тоненький дзвін електричного дзвоника (Смолич, І, 1958, 84); * У порівн. — Леско! Леско! — гукнув дід, і голос його, як дзвін, роздався по лісу (Мирний, І, 1954, 281).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 264.

Дзвін, дзво́ну, м.

1) Колоколъ. Бубонів, як міський дзвін. МВ. І. 105. У неділю рано задзвонили в дзвони. Мет. 95.

2) Звонъ. Дати на дзво́ни. См. Давати.

3) Родъ дѣтской игры. О. 1861. XI. Св. 37.

4) Родъ писанки. КС. 1891. VI. 37. Ум. Дзвіно́к, дзво́ник.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 377.

дзвін — ударний сигнальний під­вісний інструмент, звичайно зі сталі або бронзи, у вигляді порож­нистої, зрізаної знизу груші, в се­редині якої підвішено ударник (серце, язик); передусім служить для скликання вірних до церкви (пop. загадку: «У Києві дрова руба­ють, а в Протасівку тріски ле­тять»); вперше церковні дзвони згадуються в пам’ятках 1146 р. (в Путивлі); про дзвеніння як таке йдеться і в «Слові о полку Ігоре­вім»: «Князь Всеслав судив людей, князям порядкував городи, а сам уночі вовком уганяв: з Києва пе­ред півнями добігав до Тмуторокані, вовком перебігав дорогу Хорсові (сонцю). Йому дзвонили рано у Святій Софії в Полоцьку, а він уже в Києві чув дзвін»; у народі вірили, що звуки дзвонів відганяють не­чисту силу; символізує звістку («Як у дзвін ударило» — про блис­кавичну звістку; «Нащо про те у великий дзвін дзвонити» — про небажання щось розголошувати; «Чує дзвін, та не знає, де він» — про людину, яка переповідає щось неточно, неправильно). Дзвін до церкви скликає, а сам у ній не буває (прислів’я); І дзвін без серця нічого не вартий, а тим більше безсердечна людина (приказка); У неділю рано задзвонили в дзвони (А. Метлин­ський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 180.