ВСКАКУВАТИ

ВСКА́КУВАТИ (УСКА́КУВАТИ), ую, уєш, недок., ВСКО́ЧИТИ (УСКО́ЧИТИ), чу, чиш, док. 1. в що. Скакати, стрибати в середину чого-небудь. Кілька разів Остап вскакував у воду мало не по пояс (Коцюб., І, 1955, 351); Бійці, брьохкаючись по коліна у воді, на бігу вскакували в свої хиткі судна (Гончар, І, 1954, 321); Як ось перед якуюсь гору Прийшли [Еней з Сивиллою], і в ній велику нору Знайшли і вскочили туди (Котл., І, 1952, 127); Данило, сміючись, допоміг Арсенькові вскочити в мішок з головою і прикрив зверху брезентом (Трубл., І, 1955, 155); // розм. Швидко вбігати, в’їздити в середину чого-небудь. [Пріська:] Де мені сховатись? (Ускакує в курінь і, не примітивши Печариці, наступає на його) (Мирний, IV, 1955, 158); [Жандарм:] Гей, люди! За ним!.. Не дайте йому в ліс ускочити! (Фр., IX, 1952, 182); Настала перерва, і до кімнати вскочило гамірливе комсомольське товариство (Донч., II, 1956, 178).

◊ Вска́кувати (вско́чити) в гре́чку див. гре́чка; У ві́чі вско́чити див. о́ко.

2. перен. Потрапляти в певне оточення. [Старшина:] Посадови кого другого на моє місце — здуріє! [Роман:] Не здуріє, а задуріє? Та як і не задуріти: з мужиків та зразу в пани вскочити? (Кроп., II, 1958, 17); // Потрапляти в біду. — Отеє вскочила, — думала вона. — Ні, не буду я тут, не витримаю (Коцюб., І, 1955, 67); На селі де-не-де світиться по хатах, де поночі, собачня гвалтує. Якось аж моторошно. Аж оце, думаємо собі, вскочили (Головко, II, 1957, 326).

◊ Вско́чити в хале́пу [по са́мі ву́ха] — зазнати неприємності, біди. — Ой, Даниле, Даниле, ускочиш ти в халепу колись за свій язик! (Головко, II, 1957, 641).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 767.