ВОРОНА

ВОРО́НА, и, ж. 1. Хижий птах із чорним або сірим пір’ям, що живе на деревах поблизу населених пунктів На шлях дивлюся та на поле, Та на ворону на хресті (Шевч., II, 1963, 279); Пролетіла ворона і сіла на тину (Коцюб., І, 1955, 410); Вітер ворону вгрі забивав, і вона мимоволі боком летіла та крякала (Тич., І, 1957, 236).

◊ Бі́ла воро́на див. бі́лий; Ля́кана (поло́хана і т. ін.) воро́на й куща́ (й ті́ні, й пня) бої́ться — про того, хто раз перелякався і потім усього боїться; дуже обережний; Ні па́ва ні воро́на див. па́ва; Пізна́ти воро́ну по пі́р’ю — видно справжню суть людини з її поведінки.

2. перен., зневажл. Про неуважну людину; гава, роззява. — Дітей малих за що посадив? — По приказанію вашому, за бунт. — Ворона! — крикнув на його, — по приказанію вашому!.. — затвердив та кажеш одно (Мирний, І, 1954, 284).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 740.

Ворона, ни, ж.

1) Ворона. Ворона маненька, та ріт великий. Ном.

2) — морська. пт. = Синьоворонка. Вх. Пч. II. 9.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 255.

воро́на (вороня́ — пташа воро­ни) —

1) хижий птах із чорним або сірим оперенням, що живе на де­ревах поблизу людських поселень; у народі птаха уособлює лиховісність, її каркання не провіщає ні­чого доброго (кажуть: «На кого во­рони, на того й сороки»; nop. про­кляття: «Бодай над тобою ворони крякали!», «Закрякали б ворони на твою голову»); разом із гайворона­ми та кречетами іноді влаштову­ють зловісні хороводи, які віщують загальну біду; за повір’ям, ключі від вирію були колись у ворони (за іншим — у галки), але вона якось прогнівила Бога, й ключі передали зозулі (за іншим повір’ям, сої), а всі птахи й люди перестали відтоді розмовляти людською мовою; за народними уявленнями, сімейство воронячих має диявольську при­роду: ворона чорна тому, що ство­рена дияволом, чорт може приймати подобу ворони, душі злих людей уявлялися у вигляді чорної ворони; птаха символізує захлан­ність, зажерливість («Проси в воро­ни сиру», «Та це ж вороняче гор­ло»), зловісне огуджування («Во­рона ніколи не скаже «ку-ку», а тільки «кра»), пліткарство («Ой на мене люди брешуть та й крячуть ворони, Що до мене любко ходить з чужої сторони»), невдячність («Годуй ворону, а вона тобі потім очі виклює»); безлад, гармидер («Вороняче гніздо в голові має» — про людину з безладними, плута­ними думками; «То якесь вороня­че весілля» — про безладний крик, вереск), самохвальство, пиху («Кракала ворона, як горі летіла, а як долів летіла, то і крила опустила»); ворони відчувають зміну погоди; за поведінкою птаха вгадували по­году, — «ворона здіймається догори — на погоду», «ворони взимку кружляють у повітрі — на дощ», «ворони летять зграями і крячуть — на негоду», «як ворони сі­дають унизу дерева, то буде холод­но»; неуважну людину, роззяву за­стерігають: «Ворона тобі в рот за­летить»; див. ще ґа́ва. На шлях дивлюся та на поле, Та на ворону на хресті (Т. Шевченко); Ворона ма­ленька, та рот великий (М. Номис); фразеологізми: воро́на воро́ні о́ка не ви́клює див. во́рон; воро́на бі́ля воро́ни сіда́є — одне одного вартий хто-небудь;

2) бі́ла воро́на — сим­вол когось або чогось рідкісного, незвичайного; за легендою, віщий ворон був створений білим як сніг, покірливим, як голуб, а за ін­шою — могутній богатир убив зло­го духа разом з його коханкою; прилетіли ворон і ворона і стали клювати трупи: ворон клював тільки нечистого, тому він лише чорний, а ворона клювала і чистого, і нечис­того, тому буває білою і чорною.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 116-117.