ВОЛОЧИТИ

ВОЛОЧИ́ТИ, очу́, о́чиш, недок., перех. 1. Тягти кого-, що-небудь по поверхні чого-небудь. Гробокопателі в селі Волочать трупи ланцюгами За царину — і засипають Без домовини (Шевч., II, 1953, 150); [1-а молодиця:] Знов волочиш граблі? Кажу тобі: візьми на плечі, бо зуб’я поламаєш! (Кроп., І, 1958, 482); Кінь захарапудився, обернув і позадкував, волочачи турчина (Ле, Хмельницький, І, 1957, 194); // Нести на собі що-небудь важке або великого розміру, що звичайно торкається землі; // Ледве пересувати (чоботи тощо). Ноги хоч ще й не грузли глибоко, та налипало на чоботи, і волочив [Давид] їх, як пудові (Головко, II, 1957, 79).

◊ Волочи́ти кайда́ни, заст. — носити на ногах кайдани, відбувати каторгу. Своїх братів, синів свого народу Скликав на конференцію Ілліч. І от зійшлись, тавровані і гнані Царем проклятим, партії сини, Що в Нерчинську вмирали на засланні, В Уржумі волочили кайдани… (Мал., І, 1956, 139); Ле́две (наси́лу і т. ін.) но́ги волочи́ти — іти дуже повільно, з трудом (від старості, утоми і т. ін.). Він довго не признававсь, що він слабий, насилу волочив ноги, а все-таки ходив на роботу (Н.-Лев., II, 1956, 211).

2. розм. Силоміць (або переконавши) вести кого-небудь із собою; тягнути. — Нас [жінок] сім літ як по морях волочать (Котл., І, 1952, 102); — Не розумію, Димцю, — мовив він, хмурячи брови, — чого ти волочиш того Гриця з собою (Фр., III, 1950, 265); [П р і с я:] Коли так, другого дня дивлюсь у вікно: волочать мати стару Морозиху до хати (Вас., III, 1960, 162).

Волочи́ти по ета́пах, заст. — під вартою переводити в’язнів з місця на місце, доставляючи куди-небудь. Випустивши з тюрми, його [І. Франка], слабого, в гарячці, волочать.. по етапах, з тюрми до тюрми (Коцюб., III, 1956, 33).

3. перен., розм. Піддавати судовій тяганині. — Чутка ходила, що Христя задавила хазяйку. Волочили її… (Мирний, III, 1954, 333); — По всіх судах волочать мене (Фр.. VI, 1951, 178).

4. Переміщати, перетягати копиці сіна, соломи з одного місця на інше волоком (мотузком і т. ін.). Раз край дороги Влас копиці волочив. Вродило сіно (Гл., Вибр., 1957, 81).

5. Розпушувати бороною зорану землю до або після сівби. Ой там удівонька Та пшениченьку сіє. Ой, посіявши, Стала волочити (Нар. лірика, 1956, 328); Старий Максим волочив яру пшеницю (Стеф., І, 1949, 203); Данько почав волочити посірілу від сонця ріллю (Цюпа, Три явори, 1958, 34).

6. техн. Виготовляти дріт і т. ін. на волочильні. ◊ Волочи́ти життя́ (дні, вік) — вести безрадісне життя, повне горя та невдач. Сумне й недоладне прийшлося січовикові волочити життя на старість… (Мирний, II, 1954, 85).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 733.

Волочити, чу, чиш, гл.

1) Тащить, тянуть, влачить, волочить. Волочать трупи ланцюгами. Шевч. 545. Копиці волочив. Греб. 378.

2) Бить, таща. Хто пив, а мене волочать. Ном. № 4063.

3) Бороновать (послѣ посѣва). Чуб. VII. 401. Посіяв і волочить. Грин. II. 151. Удівонька пшениченьку сіє, посіявши, стала волочити. Мет. 357.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 252.