ВОЛОКТИСЯ

ВОЛОКТИ́СЯ, очу́ся, о́чешся і розм: ВОЛІКТИ́СЯ, ічу́ся, іче́шся; мин. ч. волі́кся, волокла́ся, ло́ся і волікла́ся, ло́ся; недок. 1. Тягтися по поверхні чого-небудь. Як був прив’язаний до львиного хвоста, так і волікся [Вовк] за ним усю дорогу (Фр., IV, 1950, 53); Ясна сукня волоклась по землі (Л. Укр., III, 1952, 612); Від стайні волікся за сірим жеребцем.. Карпо й кричав: — Люди, ось Драчів жеребець… Пан переховував! (Панч, III, 1956, 138).

2. розм. Іти, їхати слідом за ким-небудь. Де-де буйні отари Товпилися з стаєнь на пасовисько, — За ними волоклись лінивим ходом Невиспані, обдерті вівчарі — Раби (Фр., XIII, 1954, 205); За ними [каменотесами] в хвості волікся пригноблений смутний семінарський [постачальник] (Вас., І, 1959, 243); // Іти, ходити дуже повільно (від старості, утоми і т. ін.). Ледве можна було її [жінку] пізнати. Лише воліклась під вагою щоденної важкої журби (Коб., І, 1956, 101); // Повільно пересуватися, рухатися (про хмари тощо). Хмари чорні, важкі волоклись по небу (Вовчок, І, 1955, 247).

3. розм. Постійно міняти місцеперебування; бурлакувати, мандрувати. І не знаю. Чи я живу, чи доживаю, Чи так по світу волочусь (Шевч., І, 1951, 349); * Образно. Годі, годі, лиха доле, шляхом волоктися (Чуб., V, 1874, 478).

4. перен. Тривати, продовжуватися (про вирішення якогось питання, справи і т. ін.). Се не довго волоклося (Сл. Гр.); // Поволі тягтися, минати (про час). Сумно, поволі, важко волікся час у повдовілій хаті (Фр., І, 1955, 141).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 730.

Волоктися, чуся, чешся, гл.

1) Тянуться тащиться. Десь то моя лиха доля шляхом волочеться. Н. п.

2) Тянуться, продолжаться. Се не довго волоклося. Мкр. Н. 37.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 251.