ВИСТУКУВАТИ

ВИСТУ́КУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́СТУКАТИ, аю, аєш, док. 1. тільки недок., неперех. Стукати раз у раз протягом якого-небудь часу. Діти починають стрибать, танцювать, бігати по лавках: одно співає, друге сміється, те в заслонку вистукує (Вас., III, 1960, 262); По рейках колеса вистукують дзвінко (Мур., Широка дорога, 1950, 6); Десь вдалині вистукував дятел (Трубл., III, 1956, 453); На кухні голосно вистукували "ходики" (Чорн., Пісні.., 1958, 77).

2. перех. Відтворювати ритм пісні, мелодії і т. ін. за допомогою стуку. Хтось мугикав пісню, і Кузьма мимоволі вистукував такт пісні ногою (Петльов., Хотинці, 1949, 130); Він вистукав [щітками] і висвистів з надзвичайною вправністю ще один мотив, потім раптом почав швидко чистити мені черевики (Сміл., Сашко, 1957, 93); // Передавати що-небудь, користуючись умовним стуканням. Водолаз вистукав азбукою Морзе запитання (Трубл., II, 1955, 497).

3. перех. і неперех. Виконувати роботу, ударяючи по клавішах друкарської машинки, ключем телеграфного апарата й т. ін. Весь час, поки ад’ютант вистукував на машинці, [ротмістр] жадібно затягувався цигаркою (Головко, II, 1957, 533); Телеграфіст зрозумів, що тут щось особливе й таємниче і вистукав цю довжелезну телеграму (Ів., Вел. очі, 1956, 108).

4. перех. Стукати по чому-небудь з метою виявлення чогось (порожнини, схованки і т. ін.). Ці чотири мужі ходили з кімнати до кімнати і вистукували облуплені стіни (Донч., VI, 1957, 525); Голосно вистукують суху деревину одуди… (М. Ол., Леся, 1960, 108); // мед. Досліджувати стан внутрішніх органів по звуках, утворених легким постукуванням молоточка чи пальців по тілу. Аналіз крові й просвічування зробили ще вчора. І коли його почали вистукувати й обмацувати, Артур Натьє зрозумів, що сьогодні кінця ще не буде (Донч., І, 1956, 368).

5. перех. Стукаючи об що-небудь, видаляти щось зсередини. З розмаху вистукав [Наливайко] об дуба недогарки з люльки, недбало сховав її в кишеню (Ле, Наливайко, 1957, 262).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 503.