ВИМОВЛЯТИ

ВИМОВЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ВИ́МОВИТИ, влю, виш; мн. ви́мовлять; док., перех. 1. Передавати голосом звуки, слова своєї або чужої мови; говорити певним чином. І за кожним разом, коли вимовляв [Мустафа] неможливим акцентом французькі слова, [він] повертавсь на всі боки та позирав на присутніх (Коцюб., II, 1955, 136); Зрідка окремі фрази він вимовляв голосно, інші — мимрив крізь зуби і жестикулював (Ю. Янов., І, 1958, 179); Усього і не згадаю, і не вимовлю, як там у суді зоветься (Кв.-Осн., II, 1956, 231).

2. Говорити що-небудь, промовляти. — Марусю, біжи додому, біжи хутенько, рибочко! — вимовляє Михайло потихесечку (Вовчок, І, 1955, 383); Тільки і вимовиш "осінь", коли, ідучи тротуаром, Втомлені очі зведеш на облетілий каштан (Зеров, Вибр., 1966, 113); — Де ж це ми? Куди нас привезли? — ледве вимовила Тамара (Хижняк, Тамара, 1959, 173); // Висловлювати думку, враження, почуття. [Груїчева:] Будь ласка, без цензури, я маю право вимовляти свої думки і не добирати стилю для рідного сина (Л. Укр., II, 1951, 56); [Семен:] О моя зоре, мій цвіте рожевий! Я не знаю, я не вмію тобі вимовити, що з серцем моїм діється!.. (Кроп., І, 1958, 62); Хіба солдатське вимовити горе, заховане у серці, без сльози… (Гонч., Вибр., 1959, 297).

3. розм. Благати, випрохувати. Скалічені старі руки До бога здіймала, Свою долю проклинала, Сина вимовляла (Шевч., I, 1951, 235); // Домовляючись про що-небудь, добиватися якоїсь вигоди, одержання чогось і т. ін. — А як мене оберуть за волосного, то й твойому синові викрутимо та вимовимо частку поля (Н.-Лев., III, 1956, 332); Я умовився за 20 рублів грошей та ще вимовив собі кожух та чоботи (Сл. Гр.).

4. діал. Дорікати. — То через тебе, — почала мати Масі вимовляти, — то ти йому щось зробила… (Свидн., Люборацькі, 1955, 87); Нагорний, розгніваний, пробрав Радивона за спекуляцію. Довго вимовляв за негідний вчинок (Горд., Дівчина.., 1954, 121).

5. діал. Відмовляти. Другого дня через Осипову вимовила [Целя] Темницьким помешкання (Фр., II, 1950, 337).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 433.

Вимовляти, ля́ю, єш, сов. в. вимовити, влю, виш, гл.

1) Выговаривать, выговорить, произносить, произнести. Що вимовиш язиком, то не витягнеш і волом. Ном. № 1106. Мила ж йому у погоню з плачем вимовляє: вернись, милий, голубчику, вернися додому. Мет. 306.

2) Выговаривать, выговорить, обусловливать, обусловить. ХС. VII. 423. О. 1861. X. 129. Я умовився за 20 рублів грошей, та ще вимовив собі кожух та чоботи. Зміев. у.

3) Укорять, укорить, дѣлать, сдѣлать выговоръ.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 1. — С. 171.