НАВЕРТАТИ

НАВЕРТА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., НАВЕРНУ́ТИ, верну́, ве́рнеш, док.

1. перех., розм. Повертати в якому-небудь напрямку, розташовувати, спрямовуючи в той чи інший бік. Сонце байдуже світило, знімалося вгору і навертало на нас з конем холодок з розлогої верби… (Ле, Мої листи, 1945, 116); Заметушився з підручним Шрам, навернув жерлами до греблі гармати.. й двигонув першим набоєм (Стар., Облога.., 1961, 49); Бувало, засипе дід звечора повен ківш зерна, наверне млин на вітер і йде спати (Минко, Моя Минківка, 1962, 14).

2. перех., перен., розм. Надавати чому-небудь іншого спрямування, іншого значення; міняти хід, перебіг чого-небудь. [Ромодан:] Згадувала [дочка] мене? [Варвара:] Ні. Я навертала розмову, а вона — ні пари з уст (Корн., II, 1955, 302); Наливайко зрозумів ці сильні настрої серед повсталих, навертав на своє, але навертав дипломатично (Ле, Наливайко, 1957, 194); [Писар:] Це діло [сватання] трудне. В душу не залізеш і туди її не навернеш, куди сама не схоче (К.-Карий, І, 1960, 41).

3. перех., перен. Переконуючи, умовляючи, спрямовувати, залучати до чого-небудь. Багато порад, побажань і напучувань наслухалась тоді дівчина. Ще з початкової школи навертали її на заманливу стежку — в балет (Баш, Надія, 1960, 139); [Рущак:] Ми хочемо, щоб ти в своїм селі на нашу справу молодь навертала, щоб понесла гаряче наше слово у молоді серця (Турч., Милана, 1950, 28); Припускаючи, що Наливайко.. побував серед козаків, говорив з ними і міг навернути на свій бік реєстровців, полковник у своїй промові ставав ніби на бік козаків (Ле, Наливайко, 1957, 417); Звичайно, вона, Софія, не шкодувала сил, щоб якось навернути своїх упертих тубільців до культури (Гончар, Таврія, 1952, 140); // Спонукати, заохочувати до прийняття якої-небудь віри, до зміни віросповідання. [Люцій: ] Я навертав його на нашу віру і мав от-от в громаду нашу ввести… (Л. Укр., II, 1951, 427); — По закінченні школи декількох повезли назад в Аляску навертати ескімосів на християнську віру (Ірчан, II, 1958, 99); Вона навернула його до своєї віри (Н. —Лев., II, 1956, 405); Папи хотіли, щоб німці насильно навернули слов’ян у християнство (Іст. середніх віків, 1955, 110).

◊ На ро́зум наверта́ти — заставляти розумно, обдумано діяти. — Чому не видно ніде Євшан-зілля, яке навертає людину на розум..? (Чаб., Стоїть явір.., 1959, 6).

4. перех., розм. Накидати, навалювати багато чого-небудь. А там уже й зима — замети навертає… (Мирний, II, 1954, 110); Внизу на плисковатому зеленому березі було розкидане каміння, неначе хто зумисне навернув на зелену траву (Н.-Лев., III, 1956, 127); — Візьмемо трактор і сніжок той увесь сюди перетягнемо. За два дні — гори навернемо… (Грим., Незакінч. роман, 1962, 49); // безос. Замість сіней Пилип зробив .. примостку, обкидавши докола [навколо] гноєм. Тепер у той захист навернуло повно снігу! (Мирний, III, 1954, 10); Було тепло, хоч снігу навернуло багато (Кол., Терен.., 1959, 117).

5. перех. Щільно притуляти або навалювати що-небудь важке. Її покійний чоловік, тікаючи від неї, вискакував на горище швидше кота й іноді заночовував там, навернувши на всяк випадок ляду (Мушк., Чорний хліб, 1960, 61); — Мовчіть, не говоріть про старе!.. І так наче хто камінь на душу навернув (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 190).

6. неперех., розм. Те саме, що наверта́тися 2. Коли б хоч з чоловіком словечко переловити, так не вирве й годинки вільної: то те він робить, то те, то йде, то їде, як гість додому навертає (Вовчок, І, 1955, 27); Як настали буденні дні, то Загнибіда хіба обідати та на ніч наверне додому, а то все на базарі, у крамниці (Мирний, III, 1954, 10ІЗ).

7. перех., діал. Відшкодовувати; надолужувати. Стара хоче те у хазяйстві навернути, що дочка витратила (Вовчок, І, 1955, 17).

8. неперех., рідко. Те саме, що зверта́ти 1. Вона [дебра] бігла просто, потім навертала вбік, уступаючись перед горбами й пригорбками, оббігала їх довкола та й знов приставала до дороги (Март., Тв., 1954, 244).

9. перех., рідко. Те саме, що заверта́ти 4. Птруа́… птруа́!.. Горляний поклик все навертає крайніх [овець] в отару (Коцюб., II, 1955, 321); — То — не дитячого розуму справа.., — якось заклопотано, але досить лагідно відказував батько, навертаючи коня від корита (Ле, Хмельницький, І, 1957, 8).

10. перех. і неперех., розм. Перекладати, звертати провину і т. ін. на іншого. На другого навертати не годиться: це не я, а він зробив (Сл. Гр.).

11. перех., розм. Швидко завдавати удару; бити. — Хай тільки порушник сплигне додолу, я його відразу наверну києм по голові, оглушу і примушу здатись (Збан., Мор. чайка, 1959, 201).

12. перех., рідко. Викликати, збуджувати що-небудь. Ти [весна] журавлиним ключем навертаєш нестерпну тугу. Мрії про вольний простір, щастя далеке моє

(Фр., XIII, 1954, 304); Стелився синій тютюновий дим і навертав обох [друзів] на кращий настрій (Кач., II, 1958, 343).

13. перех., діал. Посилати. — Коби лиш яку гідну та роботящу [невістку] бог навернув, — говорить [Максимиха] спроквола (Кобр., Вибр., 1954, 191).

◊ Наверну́ла лиха́ годи́на кого — прибув, з’явився той, з ким зв’язане якесь нещастя, щось неприємне. Вона була козачкою вільного роду, і навернула лиха година цього Федора до їх у село (Мирний, І, 1954, 300); Не мо́жна (не мо́жу, не міг і т. ін.) наверну́ти до чого, на що — що-небудь противне комусь. — Вже 6 годин хочу води, — а проклятої води дрогобицької до писка не можу навернути (Стеф., III, 1954, 23); — А я від того часу не міг і лиця свого навернути на горівку (Фр., IV, 1950, 391); Не наверта́ти (не наверну́ти) о́чі (но́са): а) не з’являтися, по показуватися де-, куди-небудь. [Одарка]: Заходь в хату, сестричко! Від самого весілля ти й очей в хату не навернула (Крон., І, 1958, 103); [Грива:] Сюди ніхто і носа не наверне! Одно — далеко від двора, та ще й в яру глибокім, а друге — пустка, то побояться, щоб часом, бува, не здибав тут їх Сава Чалий (К.-Карий, II, 1960, 233); б) не братися за що-небудь, не приступати до якої-небудь роботи. — Зовсім відбилась від рук моя Сова. Певно, вже ви з неї виучите вчительку, бо все читає та й читає. А то раніше до книги й носа бувало не навертала (Збан., Малин, дзвін, 1958, 234).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 27.

Наверта́ти, та́ю, єш, сов. в. наверну́ти, ну́, неш, гл.

1) Поворачивать, поворотить. Сірі воли навертає. Рудч. Чп. 89. Хусткою махнув, вісько навернув: «А рушай, вісько, під Бендер-місто!». О. 1861. XI. 56.

2) Наваливать, навалить. Зіма замети навертає. Мир. ХРВ. 125. Було мене притопити й камень навернути, а щоб же я не зринала й цього лишенька не знала. Грин. III. 312.

3) Рѣдко появляться, разъ появиться. То те він робить, то те, то йде, то где, — як гість додому навертає. МВ. І. 44. Хиба обідати та на ніч наверне додому, а то все на базарі. Мир. Пов. II. 78.

4) Обращать, обратить. Синів ізраілевих наверне до Бога. Єв. Л. І. 16. Вона довго молилась до Бога, щоб навернув чоловікове серце знов до любови. Левиц. І. 497. Наверни мене на жидівську віру. Мнж. 122.

5) Сворачивать, своротить на кого. На другого навертати не годиться: це не я, а він зробив. Черниг. г.

6) Наверстывать, наверстать. Стара хоче у хазяйстві навернути, що дочка витратила. МВ. І. 28. Він хоч і прогуля, так він і наверне. Миргор. у. Слов. Д. Эварн.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.— Т. 2. — С. 468.